Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Штовхонула двері і вискочила надвір.

Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок — чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.

Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…

— Не спатиму, — насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.

— Не спатиму…

Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…

Незчувся, як заснув.

Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.

— Мамо?.. — здивувався. — Що ти тут робиш?

Мама тремтіла.

— Синочок… — прошепотіла перелякано. — Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!

Присіла біля лави, зазирнула під неї.

Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.

— Що там?

Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.

— Так ось де мій скарб! — захоплено прошепотіла мама. — А я обшукалася…

Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала — страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.

— Я зараз, зараз…

Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно — повалився, затремтів. Шкрібся до лави.

— Я зараз, зараз…

Знову вчепився — ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав — лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею — звичайна дерев’яна підлога.

Ілія обернувся до мами — сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку — і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:

— Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…

Ілія хотів відповісти, що всі люди — брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі — родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.

Ілія повалився на смугастий килимок.

— Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.

Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.

— А де?

Відкинула рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.

— Ні! — прошепотів Ілія. — Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…

Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість — розпластався на килимку.

Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.

Пішов до печі — ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…

— Правиця наче припухла, — пробурмотів.

Роззирнувся — нікого. Серце завмерло — ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!

Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.

— Фу ти… — мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.

Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.

Стукнув долонею по правому вуху.

— Горе!

— Урок номер три, — почув. — Спілкування без потреби — задарма згаяний час.

— Як до Франції коротше? — спитав Ілія.

— Через Чехію і Німеччину, — розсердився тарган. Зашарудів у вусі. — Не знав?

— Знав…

— Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?

— Можливо, скоро у мене буде вічність часу…

Тарган хмикнув уїдливо:

— Дійдеш до французького кордону — повідом. Раніше прошу не турбувати.