Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— В Італії треба Паданською рівниною йти. Швидко перетнемо.

Паданська рівнина зустріла хлопців емоційними «бон джорно», «арівідерчі», «граціа» і незвичним для цих країв пекучо-морозним повітрям. Від Балтики до середземноморського узбережжя Європу замело високими снігами, вкрило пронизливими вітрами, розігнало людей по хатах. Клятий південь із сонцем, теплом і радістю — щез! Ніби й не Італія зовсім — Скандинавія.

Погодні мінуси оберталися для Ілії і Гоцика сумнівним плюсами: на шляхах поменшало автівок, а водії тих, що ризикували продиратися крізь вітри і замети, набагато милосердніше ставилися до двох промерзлих юнаків, що вони мітингували на узбіччі з саморобним плакатиком «Автостоп».

Та автомобільні шляхи не завжди збігалися з маршрутом Ілії і Гоцика. Годину-дві відігрівалися у кабіні вантажівки, виплигували на слизьке узбіччя — граціа, граціа! Гоцик вдивлявся у навколишній пейзаж.

— Нам на захід, — важко зіскакував з узбіччя на біле нетоптане поле, прикрашене поодинокими білими деревами, за якими іграшковими кубиками стирчали людські домівки.

Той день напередодні Нового року розпочався так само. Тільки за білим полем — ані натяку на людські оселі.

Ілія їв очима безкінечне сніжне марево.

— Ні, ми не маємо туди йти! — канючив. — Краще зробимо гак… уздовж траси. У поле не можна. Там не видно людського житла. Померзнемо.

— І на трасі стовбичити — фігня, — Гоцик уже сунув полем геть від занесеної снігом асфальтівки, пояснював на ходу. — Йтимемо години до третьої дня. Шукатимемо нічліг. За кілька годин на свіжому повітрі ще жодна собака не гавкнулася.

Ілія шкандибав слідом, шепотів затято:

— І не помру! Не помру! Взагалі… ніколи не помру! Тільки б дійти…

Заповітна мрія розігрівала мляву кров, рухала Іліїними ногами. Гоцик йшов метрів за п’ять попереду, та раптом зупинився. Обернувся і запитав:

— Іліє! А що там… на півдні Франції?

Ілія закляк. Стер з чола сніг, зіщулився. Всередині якась сволота била у скроні, у горло, груди. Вони стояли один проти одного на безкінечному засніженому незнайомому полі двома чорними колодами: один чекав відповіді, другий знав: будь-яка відповідь — пастка.

В Іліїному вусі ворухнувся тарган.

— Скажи… — прошепотів сумно.

— Ні! Ти що?! — полохливо вигукнув Ілія.

Гоцик зміряв чорнявого підозрілим поглядом.

— Мариш?

— Ні! — холод дістав до кісток. Ілія засовався, зрушив з місця, підійшов до Гоцика. — Ходімо. Нащо стояти? Дім… Ще треба відшукати хоч якийсь дім…

Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.

— Що там, на півдні Франції? — повторив уперто.

— Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!

— Не психуй, брате, — іронічно усміхнувся Гоцик. — Мені начхати на твої таємниці.

— Що за маячня? Які таємниці?! — Ілія відчував, як до очей підступають сльози. — У мене тільки одна таємниця…

Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…

— Я у квітні народився… — сказав тьмяно. — Першого.

— Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!

Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.

— Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.

— Чому? — Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.

— Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці — червень і липень. Тож і діти народжуються… — Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. — Я вірив… Що тато загинув у морі.

— Живий?

Ілія кивнув.

— Він… бухгалтер. Я йду… убити його, — прошепотів так відверто, що і сам повірив.

А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти — сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І — пикою у стільницю! Раз! І — жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.

Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.