Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Пішли, брате… — сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.

Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.

Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли — справи кепські.

— Заблукали… — Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.

Та навкруги — тільки природний, знівельований білим ландшафт.

— Твою наліво! — розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! — Капєц!

— Тобто… повний капєц? — насторожено запитав Ілія. — Тепер ми… помремо?

— Не сьогодні!

Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима — розминає, усміхнувся Ілії задьористо.

— Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!

— Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, — Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. — От згадаєш мої слова… — прошепотів. Замовк і раптом додав: — …Брате.

Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.

— Доганяй! — прохрипів. — Дня того лишилося — дуля! За годину смеркатиме.

Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля — ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, — думав захоплено. — Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»

Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.

— Тільки відхекаюся, — похмуро повідомляв Ілії.

Ілія кивав — звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед — мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.

— Хочеш, рюкзак твій візьму? — запропонував Ілія легковажно.

— Краще під ноги собі дивися, — відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою — під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?

— А що під ногами? — почув чорнявого. — Біле покривало чорної безодні?

Ілія сунув далі — по білому рівному. Зробив кілька кроків… Під ногами дзвінко надломилася тонка скоринка великої, засипаної снігом, ополонки. Ілія не встиг вдихнути і вжахнутися — крига розсипалася, і він полетів у льодяну каламуть.

Гоцик почув, як ламається лід. Підняв очі: Ілії не було. Біля чорної пащі ополонки на снігу — тільки рюкзак. І чорна лакована шкатулочка: певно вилетіла з-під светра.

Гоцик спробував підвестися, та сили розбіглися, поховалися.

— Сука!

Зціпив зуби, поплазував до ополонки. За метр зупинився. Лежав на снігу, матюкався, розстібав куртку, стягував штани, взуття. Покинув одежу — до ополонки. Занурив руку у льодяну воду, намагався намацати Ілію.

— Глибоко… — Гоцика трусило від холоду.

Роззирнувся розгублено, наче звідусіль уже спішила допомога. Та чужа зима красномовно мовчала.

— Та щоб ви усі повиздихали! — щосили крикнув у німий простір, і все навкруги одразу наповнилося звуками. Зарипіли голі дерева, закаркали круки.

Гоцик не чув. Ухопився за край ополонки, підтягнувся ближче до неї і упав у брудну темну воду.

…Ілії було добре. Пізніше, коли знову захоче жити і усвідомить — смерть уже обійняла, тільки поцілувати не встигла, — він довго ламатиме голову над карколомним запитанням: чому несподівана близька загибель так надихає і заспокоює?

Але тої миті, коли після двох відчайдушних спроб дошкрябатися до рятівного повітря Ілія повільно, покірно і німо опускався на дно озерця, неймовірне блаженство огорнуло його, звільнюючи від страхів, відповідальності, обов’язків і проблем. Куце життя розляглося перед очима чудернацьким пасьянсом, нашіптувало: більше карт у Іліїній колоді немає. «Ну, що ж… Немає, так немає», — думав байдуже. І посміхався мамі, що вона із гнівом розкидала красиво викладені тузи і шістки, тяглася погладити сина по голові. Колись у дитинстві у Ілії були розкішні чорні кучері. Мама любила розчісувати синове волосся.