Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Почекаємо, — вирішив.

До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…

— Додому до Дори поїдемо, — сказав Марічці. — А раптом прихворіла… Вдома лежить.

Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.

— Блін, ну чому зараз?! — психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення — іспанці по цимбалах.

Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.

— Ходімо, — буркнув Марічці. — З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.

Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися — збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.

Гоцик нахилився до таксиста — сидів в автівці, ледь скло спустив — вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.

— Ма! Мо! — почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.

Гоцик теж почув. Підвів очі — біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:

— Ма! Мо! Ма! Мо…

Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:

— Мамо! Мамо!

Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти пивними пляшками, мовчки сьорбали. Люди обережно обходили двох тремтячих жінок. І тільки один козел клацав мобільним, знімаючи їх на камеру. Гоцик мовчки видер у козла мобільний, викинув у смітник.

Вони не могли прийти до тями. Не могли рухатися і зупинити сліз. Гоцик ледь відірвав їх від землі, повів до автівки. Спочатку всадовив Марічку. Взяв Дору за плечі, дивився в очі.

— Розумієш, що кажу? — запитав суворо.

— Розумію… — Дора забула думати про слова. Самі вилітали.

— Твоя мама зараз не може розмовляти. Розумієш?

— Розумію…

— Не питай поки. Багато чого пережила. Потім… Усе потім. Розумієш?

Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.

— Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!

«Ні, не покину!» — Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…

Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана — зайвий!

— Піду… — сказав у простір. — Потиняюся…

Полишив Марічку і Дору в автівці.

— Тільки щоб не померли мені від радощів! — гримнув.

Ноги самі привели на Андріївський.

Пнувся на гору, піднімав каміння з розбитої бруківки, укладав рівно, і не тому, що згадав руду гонорову Любу, що вона колись наївно мріяла: вони обов’язково стануть багатими і шанованими. «Е, Любо. То фігня! — сказав Любі подумки. — Або гроші охороняти, або гідність. Певно, у шляхетних справ величезна непоборна інерція. Раз вляпаєшся, до скону штовхатимуть у спину… Наче вже зобов’язаний… І очей не відвести, не заплющити. Вляпуєшся — з однієї халепи в іншу. Ось і каміння… який рік лежить розкидане… Якого біса?!»

Розігнувся посеред узвозу. Вдивився — біля пам’ятника Булгакову двійко хлопців каталися по бруківці, билися люто, німо. «Нормально… — подумав. — Чоловіки за всіх часів силою стосунки з’ясовували…» Та в дупу припікало.

Насупився недобре. Нагору.

— Так, пацани! Тпру! Не до смерті…

Підбіг. Одного за шкірку — відтягнув. Другого ногою буцнув — лежи, не смикайся. З бруківки люто зиркали, задихалися ненавистю Макар і Макс. Макарова правиця безвільно висіла на перев’язі, Макс стирав кров з розбитої губи.

Гоцик розсміявся скептично.

— Привіт, чуваки. За що вбиваємося?..

Макар не відповів. Сперся однією рукою на бруківку, важко сів, намагався підвестися, та лише знову завалився на спину. Макс швидко підскочив. Озирнувся розлючено. Відступив на крок, наче двоє на нього.

— Продане! — вигукнув істерично.

З темряви до трійці уже спішив міцний незворушний чоловік. На ходу діставав зброю. Пук! Гоцикові здалося — то не постріл. То сам він пукнув, бо напередодні горохового супу обжерся. Та в грудях запекло. Й не зойкнув — завалився поряд із Макаром.