Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато — кремінь. Уже й проковтнув — і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.

— Ну… Раз так, то ходімо, — мовив.

Гоцик усміхнувся розчулено.

— Куди? До свиней?

— Чому «до свиней»? Просто — до праці…

Кінець 3-ї книги

Епілог

Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.

Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.

Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.

— Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… — почув голос хлопця.

Розвернувся, посунув услід.

Добре, що хлопчина правильно життям рухався — не на маршрутці, таксі — пішки. За півгодини підходив до дебелої недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» — значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», — подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?

Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники — згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд — дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви — геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.

— Блін… Мужик… — Гоцик хмикнув з повагою, підійшов ближче.

Хлопець гаряче запевняв дівчинку: із першим самостійним завданням упоралася, раз до кінця мітингу фотографувала і ніхто камеру не побив. Вона тільки усміхалася, кивала. Швидко написала щось у смартфоні. Хлопець дістав свій смартфон, прочитав.

— Зараз і подивимося! — розсміявся, потяг дівчинку до найближчої кав’ярні.

Гоцик примостився за сусіднім столиком, косував на Маріччину дочку і хлопця, який любив цю дитину. Видно ж! Любив.

Виклали камеру на стіл, схилилися до неї, прямо у фотоапараті продивлялися світлини. Хлопець відривався від камери, торкався Дориного плеча, дивився на неї.

— Кльово спрацювала! Чесно, Доро! Я не брешу. Настрій, емоції… Очі. Очі дивовижні… У цієї жінки! Як ти вихопила їх?..

З годину одне до одного тулилися. Гоцик аж зопрів у тій кав’ярні. Та не задарма. Прослідкував за Дорою аж до Троєщини. Присів біля бабці, що мерзла на лавці під під’їздом. Запитав про дівчину. Бабця за хвилину все видала: і що то квартирантка чи рідня Ганни з п’ятнадцятої квартири, і що хліб подорожчав, а в молоці хімія, і що наркомани шприців у під’їзді накидали, а якісь злодюжки вкрали пожежний шланг, що він мав би висіти у будці на дев’ятому поверсі. А як пожежа?

«Нічого не змінилося», — подумав Гоцик.

Хотів було побігти до п’ятнадцятої квартири, смикнути дівчину, всадовити у блакитну автівку — гайда у Нехаївку! Та Марічка складала руки молитовно, про одне просила: не кажи дитині про мене. Спочатку здалеку гляну, а серце підкаже, як надалі…

Надвечір повернувся до Нехаївки. Умостився біля Марічки на дивані, дістав мобільний. Клацав, гортав світлини в телефоні.

— Вона?..

Марічка побачила донечку в Гоциковому мобільному, учепилася в нього. Цілувала екран, Гоцика… Плакала од радощів, вгамувалася нескоро, та коли врешті заспокоїлася, Гоцик відібрав мобільний — гортав світлини, коментував кожну.

— Оце вона мітинг якийсь фотографувала. Гарна професія… А оце хлопець її. Такий, скажу вам, молоток! Так її оберігав… А оце вони у кав’ярні роботи її роздивляються. І він вашу Дору усе нахвалює. А оце дім, де вона живе. Певно, кімнату винаймає, і то добре. Значить, заробляє стільки, що може за дах платити…

Зиркнув на Марічку прискіпливо.

— Ну, що, мамо Марічко? Поїдемо до Дори? Зачекалася вона вас…

Марічка страшилася. Ой, як страшилася стати доньці тягарем-морокою. Наступного ж дня Гоцик віз її до Києва, та лишень для того, аби з салону блакитної автівки Марічка побачила доньку і оце потім всю дорогу до Нехаївки плакала, плакала, плакала…