У лютому Гоцик женився. Привів до хати реготуху Тайку. Стільки позитиву було в тому білявому створінні, стільки спокійної радості і світла, що навіть Гоциків тато став частіше посміхатися. А Марічка зазбиралася. «Та скільки ж можу у вас товктися? — писала. — Дякую вам за все… Поїду…»
— Куди?! — дратувався Гоцик. — Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…
Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом — Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.
— Марічко, як думаєш… — сказав раптом тато. — Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?
Гоцик ледь борщем не вдавився.
— А мене запитати не хочеш? — хмикнув уїдливо.
— А ви з Таєю своїх заводьте…
— Кого? Свиней?
— Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…
Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»
Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.
— А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?
— На Великдень усі різатимуть, — сказала розсудлива Тайка. — А за тиждень свіжого м’яса — днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…
Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» — радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, — думав. — Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто — хай мама повертається…»
Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.
— Може, начхати та розповісти все дівчині? — запитав Гоцик Тайку.
— Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!
— У нас буде дитина?
Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.
— Охрєнітєльно прекрасна новина!
— Не матюкайся! Дитина почує!
— Добре, — погодився Гоцик. — Не буду… Оце востаннє — і все! — замовк, плечима знизав. — Твою наліво, бля… Я щасливий…
Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу — посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», — приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.
— Що? — запитав. — Поїдемо до Дори?
— Давно пора, — сказав тато.
Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.
Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.
— Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.
За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже — зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.
Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі — космос. Біда?
— Так! Спокійно! Зараз розберемося!
Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.
— У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!
Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу