— Щось ви довго спите…
— Та не сплю давно!
— А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?..
— Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…
Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:
— Сьомко! З Різдвом…
— Що? Торгувати їдеш?
— Мама поїде. Зберу її тільки.
Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.
— Тьоть Люся! — гукнув. — А йдіть сюди!
— Чого тобі? — Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.
— Женитися хочу. На вашій Тайці, — сказав Гоцик.
З табурета підвівся, плечима знизав.
— Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…
Тайка не втрималася, усміхнулася.
— Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.
— Який?
— Ну… Щось таке, що у них там є.
— Де там?
— Там, де ти був!
Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя — чисто Ізідора.
— Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, — вирішила. — І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!
Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.
— Та немає там нічого особливого…
Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав — золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.
— Тобі…
— Що це? — Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.
Тьоть Люся шию витягнула.
— А-а-а… То ти серйозно.
— От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!
Тайка перестала усміхатися.
— Сьом… Ти серйозно?!
— Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…
Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.
— Що? І тут запізнився?
Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика — вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.
— Що ж ти мене лякаєш…
— А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! — сказала.
— Ну, що? Раз таке діло — не поїду торгувати! — тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. — Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…
— Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!
Тайчина мати підхопилася — так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!
— Ні! Увечері понапиваємося, — вирішив. — У мене ще справ до біса…
Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.
Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.
Тихо пішов до кухні — тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.
— Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…
— Женився тільки-но, — сказав Гоцик.
Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.
— На кому? — спитав тато.
— На Тайці…
— Гарна дівчина, — стримано мовив тато.
— Я ще зі школи знав… — кивнув Гоцик. — Це нам у район заяву везти треба?
— У район…
— Нічого.
Замовк, насупився.
— Тату… Марічка отут — назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата — і все тут! Вона мені — як мати.
Тато завмер, опустив голову.
— А наша… як там?
Гоцик потьмянів.
— Не повернеться, — видушив врешті. — Геть здуріла!
— Бачив її? — одними вустами запитав тато.
Гоцик кивнув.
— Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.
Тато відвів погляд. Підвівся важко.
— Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…
Гоцик став навпроти батька.
— Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?.. А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?.. Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?..
Тато не втримався — глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.
— Сьомко, зараза…
Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало — біля Гоцикових грудей плакало татове серце.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу