Олександр Фельштинський - ФСБ підриває Росію

Службового розслідування по лінії ФСБ, зрозуміло, ніхто не проводив, звільнений ніхто не був. Абовяну, здається, змінили прізвище і залишили на службі. До суду чи військової прокуратури матеріали перевірок передані не були. Від першого заступника головного військового прокурора генерал-лейтенанта юстиції Г. Н. Носіна була отримана відповідь наступного змісту: «За результатами перевірки у відношенні офіцерів УФСБ по Москві і Московській області, згаданих у листі, у порушенні кримінальної справи відмовлено». Про Юмашкіна московське УФСБ на запит кореспондента «Комерсанта» чесно повідомило, що Юмашкін виконував спецзавдання з контролю за діями банди Лазовського. У 1997 році майор Юмашкін все-таки засвітився і став фігурантом у кримінальній справі за фактом замовлених вбивств, відкритій Таганською прокуратурою Москви. Але, оскільки, мабуть, і при організації замовлених вбивств Юмашкін виконував чергове спецзавдання, він продовжував служити в московському УФСБ і в 1999 році отримав чергове військове звання підполковника.

Єдиною жертвою депутатського запиту Щекочихіна став начальник московського УФСБ, заступник директора ФСБ Росії Анатолій Трофімов, відсторонений від посади в лютому 1997 року. Прес-секретар президента Росії Сергій Ястржембський заявив, що Трофімова відсторонили «за грубі порушення, розкриті перевіркою Рахункової палати РФ, і недогляд в службовій діяльності».

Відповідно до іншої версії Трофімова звільнили саме за те, що він спробував розібратися в суті запиту Щекочихіна. Розповідають, що, прочитавши запит, Трофімов викликав до себе одного з замів і наказав йому підготувати папери на звільнення всіх згаданих в ньому співробітників. А в результаті звільнили самого Трофімова, скориставшись скандалом, викликаним арештом двох його підлеглих. Вони були арештовані МУРом і Головним управлінням з незаконного обігу наркотиків за торгівлю кокаїном. Трофімов був звільнений через два дні після того, як ЗМІ повідомили про затримку наркодільців зі службовими посвідченнями офіцерів московського УФСБ.

Варто підкреслити, що тема залучення конкретних співробітників (і ФСБ в цілому) у терористичну діяльність, що списується на чеченців, не піднімалася ні в запиті Щекочихіна, ні у відповідях офіційних осіб. На суді ніхто зі співробітників силових відомств, обвинувачених відповідно до заяви Колесникова в цілому більше ніж в десятьох вбивствах, знайдений винним не був. 31 січня 1997 року Лазовський і Харісов постали перед Тверським судом, що тривав лише три дні. Підсудних обвинуватили в збереженні зброї, наркотиків і підробці документів ФАПСИ і МО. Про теракти і замовлені вбивства ніхто з прокурорів і суддів не заїкнувся. Адвокати справедливо доводили, що підробки документів не було, тому що підсудні носили справжні документи співробітників спецслужб і силових відомств, — і пункт про підробку документів з обвинувачення довелося виключити. У кримінальній справі взагалі не було даних про використання підсудними фальшивок (що саме по собі стало вагомим аргументом на користь злиття структур Барсукова-Ковальова-Лазовського). Збереження і перевезення наркотиків також зникли з обвинувачення — інакше Лазовського і Харісова довелося б судити за наркотики, а це серйозна стаття.

Адвокат Лазовського Борис Кожемякін намагався відвести й обвинувачення в зберіганні зброї. Він стверджував, що в момент затримки Лазовський і Харісов знаходилися разом зі співробітником УФСБ Юмашкіним, з яким провели значну частину дня, що Лазовський і Харісов виконували завдання спецслужб, і саме для цього вони отримали зброю і «документи прикриття». Однак питання про співробітництво Лазовського і Харісова зі спецслужбами суддю Олену Сташину чомусь не зацікавив, а представники УФСБ з’явитися в суд відмовилися. В результаті підсудні все таки були визнані винними в незаконному збереженні зброї і засуджені безстороннім судом до двох років позбавлення волі і штрафу в 40 млн. карбованців кожний. Вислухавши вирок, Борис Кожемякін заявив, що розраховував на більш м’яке покарання.

Свій термін Лазовський відбував в одній із зон під Тулою разом з подільником-охоронцем Харісовим (що категорично забороняє інструкція). У зоні Лазовський вербував з числа кримінальників у свою групу нових бойовиків, штудіював Біблію і навіть написав трактат про благоустрій Росії. У лютому 1998 року він вийшов, тому що йому зарахували час, проведений під слідством.