Альбер Камю: Обітнин камінь

— Невдовзі перед тим, як я приїхав сюди.

Кок учепився обома руками за свою бороду. Очі ного блищали.

— Ти — капітан, — мовив він. — Мій дім — це твій дім. А потім ти допоможеш мені здійснити обітницю, так, ніби ти її виконаєш сам. Це й тобі допоможе.

Д’Арраст посміхнувся:

— Навряд.

— А ти гордий, капітане.

— Був гордий, тепер я сам-один. А скажи-но мені, твій добрий Ісус завжди вислухував тебе?

— Не завжди, капітане.

— То як же тепер?

Кок засміявся дзвінким, дитячим сміхом.

— Ну, йому ж вільно робити, як заманеться, чи не так?

Коли д’Арраст обідав з місцевою елітою у клубі, касік попросив його розписатися в книзі почесних гостей, щоб збереглося свідчення про велику подію, якою став його приїзд до Ігуапе. Суддя й собі знайшов кілька нових компліментів, аби відзначити, окрім чеснот і талантів їхнього гостя, скромність, з якою він представляє серед них великий народ, до якого має честь належати. Д’Арраст відповів, що він має таку честь, і це для нього, безперечно, щось та важить, але, з другого боку, його фірмі було дуже вигідно добитися такого значного підряду. На те суддя вважав за потрібне протестувати проти такої скромності. «До речі, — сказав він, — ви вже придумали, як нам покарати начальника поліції?» Д’Арраст, посміхаючись, глянув на нього: «Придумав». Він вважав би за особливу честь і виняткову люб’язність, якби цього зайдиголову простили від його імені, аби перебування його, д’Арраста, дуже радого познайомитися з гарним містом Ігуапе та його шляхетними жителями, могло початися в атмосфері злагоди й дружби. Суддя, уважний і усміхнений, кивав головою. Якусь мить він зі знанням справи оцінював цю фразу, потім повторив її голосно і попросив поаплодувати великодушним традиціям великого французького народу. Відтак обернувся до д’Арраста знов і висловив своє цілковите задоволення з його рішення. «Якщо все склалося так, — сказав він на завершення, — то ми сьогодні повечеряємо у начальника». Але д’Арраст відповів, що друзі запросили його на бал у хижах. «Он як, — промовив суддя. — Я дуже радий, що ви туди підете. Ось побачите, наших людей не можна не полюбити».

Ввечері д’Арраст, кок і його брат сиділи біля вигаслого вогню в тій халупі, яку інженер відвідав уже вранці. Брат начебто не здивувався цій новій зустрічі. По-іспанському він ледве говорив і здебільшого тільки кивав головою. Кок цікавився соборами, потім довго розводився про юшку з чорних бобів. Невдовзі смеркло, і д’Арраст іще бачив кока та його брата, а силуети в глибині хижки ледь міг розгледіти: там сиділи навпочіпки стара жінка і дівчина, яка сьогодні прислуговувала йому вже вдруге. Знизу долинав монотонний хлюпіт річки. Кок підвівся і сказав: «Пора». Вони повставали, але жінки не ворухнулися. Чоловіки вийшли самі. Д’Арраст на мить завагався, потім приєднався до двох братів. Уже зовсім стемніло, дощ ущух. Темно-бліде небо ніби текло. У його прозорій і темній воді низько на обрії починали спалахувати зорі. Майже одразу вони гасли і одна по одній падали в річку, ніби по краплі стікали з неба. Густе повітря пахло водою і димом. Зовсім близько чути було шум безкрайого лісу, хоча дерева стояли нерухомо. Зненацька здалеку загули барабани й почувся спів, спершу ледь чутний, потім лункіший, він усе наближався до них, а далі стих. Незабаром з’явилася вервечка молодих негритянок у білих приталених сукнях з грубого шовку. За ними ступав високий негр у тісно обтягнутій накидці з надітим поверх намистом з кольорових зубів, позаду вільно йшов гурт чоловіків у білих куртках і музик з трикутниками й барабанами, довгастими й куценькими. Кок сказав, що треба до них приєднатися. Халупа, куди вони прийшли, відмахавши берегом кілька сот метрів од останніх хатинок, була велика, порожня й відносно затишна: стіни всередині були обтиньковані, долівка обмазана глкною, дах критий соломою й очеретом, підпертий посередині дерев’яним стовпом. В глибині на маленькому вівтарі, вистеленому пальмовим листям і обліпленому свічками, які ледь освітлювали половину зали, виднілася чудова літографія: святий Георгій, невідпорне чарівний, здолав вусатого дракона. У ніші під вівтарем, оздобленим подрібненою і наклеєною на папір черепашкою, тулилася маленька глиняна статуетка, пофарбована в червоне, — зображення якогось рогатого божка. З лютим виглядом він стискав у руці великого ножа зі срібного паперу. Кок відвів д’Арраста в куток, і вони поставали там біля дверей, спершись плечима на стіну. «Так ми можемо вийти непомітно, нікого не турбуючи», — пробубонів кок. Справді, хатина була напхом напхана людьми, чоловіки й жінки тулилися одні до одних. Ставало жарко. Музики розмістилися обабіч маленького вівтаря. Танцюристи і танцюристки поділилися на два концентричні кола, чоловіки всередині. У центр став чорний розпорядник у червоному плащі. Д’Арраст підпер стіну, згорнувши на грудях руки. Проте розпорядник, розбивши коло танцюристів, підійшов до них і з поважним виглядом сказав кілька слів кокові. «Розплети руки, капітане, — мовив кок. — Ти стискаєш себе й заважаєш зійти духу святому». Д’Арраст слухняно опустив руки вниз. Усе ще тулячись спиною до стіни, він скидався тепер з своїми довгими й важкими руками та ногами, з масивним лискучим від поту обличчям на якогось звіроподібного бога, що вселяє довіру. Високий негр позирнув на нього і, вдоволений, вернувся на своє місце. Одразу ж лунким голосом він завів перші ноти співу, всі підтримали його хором під стукіт барабанів. Кола почали кружляти, кожне в протилежному напрямку, це був незграбний ритмічний танець, схожий скорше на тупцяння, і тільки стегна вихали туди-сюди. Задуха посилювалася. Проте паузи поступово меншали, зупинки ставали чимдалі рідшими, а танець жвавішим.