Альбер Камю: Обітнин камінь

— Гм! Купувати і продавати, так? Яке паскудство! Де порядкує поліція, там порядкують пси. Тут він ні з того ні з сього зареготав.

— А як же ти, ти нічого не продаєш?

— Майже ні. Я роблю мости, дороги.

— Це добре. А я корабельний кок. Якщо хоч, приготую тобі нашу страву з чорних бобів.

— Буду дуже радий.

Кок підійшов до д’Арраста і взяв його за руку.

— Слухай, мені подобається, як ти говориш. Я зараз тобі теж щось скажу. Може, й тобі сподобається. Він потягнув його на вогку дерев’яну лаву при вході, під купою бамбуків.

— Я був у чистому морі на траверсі Ігуапе, наш невеличкий танкер плаває уздовж берега й постачає паливо прибережним портам. На борту виникла пожежа. Не з моєї провини, ні, я своє ремесло знаю. Ні, це був нещасливий випадок. Ми зуміли спустити шлюпки на воду. Вночі море розбурхалося, шлюпку перекинуло, я впав у воду. Коли я випірнув, то вдарився головою об човен. Мене підхопила течія. Ніч стояла темна, хвилі йшли високі, а я плаваю кепсько, і мені стало лячно. Зненацька я побачив удалині світло і впізнав баню церкви доброго Ісуса в Ігуапе. Тоді я дав обітницю доброму Ісусу: якщо він мене порятує, то я понесу на процесії п’ятдесятикілограмовий камінь на голові. Ти мені не повіриш, але хвилі вляглися, і мій страх минув. Я поплив собі тихо, мені пощастило, і я дістався до берега. Завтра я здійсню свою обітницю.

Тут він підозріливе глянув на д’Арраста.

— А ти не смієшся, ні?

— Не сміюся. Свою обіцянку треба виконувати.

Чоловік поплескав його по плечу.

— А тепер ходімо до річки до мого брата. Я зварю тобі бобів.

— Ні, — сказав д’Арраст, — я не маю часу. Але ввечері будь ласка.

— Гаразд. Але сьогодні ввечері всі танцюють і моляться у великій хижі. Це храм святого Георгія.

Д’Арраст його спитав, чи він теж танцюватиме. Обличчя кока раптом зробилося суворим; його очі вперше забігали.

— Ні, ні, я не танцюватиму. Завтра доведеться нести камінь. А він важкенький. Поклонитися святому я піду ввечері. І зразу ж піду.

— Довго це триватиме?

— Цілу ніч, ще й ранок захопить.

Він глянув на д’Арраста якось засоромлено.

— Ходімо на танці. Потім забереш мене з собою. Інакше я зостануся там і танцюватиму, напевне, не зможу втриматися.

— Ти так любиш танцювати?

Очі у кока заблищали якось гарячкове.

— О так, люблю. А потім — там сигари, святі, жінки. Ти забуваєш про все, нікого вже не слухаєш.

— Там є жінки? Всі жінки міста?

— Міста — ні, але з хиж. Кок знов осміхнувся.

— Приходь. Капітана я послухаюся. І ти допоможеш мені здійснити завтра обітницю.

Д’Арраст відчув якесь роздратування. Торочить усе про ту безглузду обітницю! Але він не міг відвести очей від цього приємного відкритого обличчя, воно всміхалося йому так довірливо, а чорна шкіра аж пашіла здоров’ям і життям.

— Прийду, — пообіцяв він. — А тепер я трохи з тобою пройдуся.

Хтозна-чому, він знов уявив, як молода негритянка підносить йому заздоровну чару. Вони вийшли з саду, пройшли кількома багнистими вуличками й дісталися до розбитої площі, будинки навколо неї були низенькі, і тому вона здавалася ще просторішою. По обтинькованих стінах повзли патьоки, хоч дощ і не посилився. Крізь губчасті небесні простори до них приглушено долітав шум річки й дерев. Ішли в ногу, д’Арраст ступав важко, а кок пружно. Кок раз у раз підводив голову і всміхався своєму супутникові. Рушили в бік церкви, що височіла над будівлями, дійшли до краю площі і знов попростували грузькими вулицями, де витали їдкі кухонні запахи. Вряди-годи якась цікава жінка з тарілкою або з іншим кухонним начинням у руці визирала з тих чи тих дверей і одразу ж зникала. Вони минули церкву, заглибилися в старий квартал з такими самим низенькими хатками й раптом випірнули від шум невидимої ріки позаду купи халуп, де д’Арраст уже побував.

— Гаразд. Я тебе полишаю. До вечора, — мовив він.

— Так, гаразд. Зустрінемось біля церкви.

Але кок притримав д’Арраста за руку. Постояв, вагаючись, і нарешті зважився:

— А ти, ти що, ніколи не волав до небес, не давав обітниці?

— Одного разу було, здається.

— Під час катастрофи?

— Нехай і так.

— І д’Арраст різко випручав руку.

Але, збираючись піти, він перехопив погляд кока. Завагався, потім осміхнувся й сказав:

— Тобі я можу сказати, хоча це не має ніякого значення. Один чоловік помирав з моєї вини. Отоді я, здається, і звернувся до Бога.

— Ти дав обітницю.

— Ні. Але я хотів дати.

— Давно це було?