Альбер Камю: Обітнин камінь

Високий негр, поки ритм інших танцюристів не сповільнився, не перестаючи сам танцювати, знову розбив кола й підступив до вівтаря. Він узяв склянку води й запалену свічку, вернувся на своє місце й поставив свічку на долівці посеред халупи. Порозливав воду довкола свічки двома концентричними колами, потім знову виструнчився і звів свої шалені очі вгору. Все тіло його напружилося, і він чекав чогось нерухомо. «Святий Георгій іде. Дивись, дивись», — зашептав кок, очі якого вилазили з орбіт. Справді, деякі танцівники, здавалося, вкинулись у транс, але в транс повільний, руки на крижах, в’язкий крок, погляди застиглі й безвиразні. Інші прискорили свій ритм, судомно корчилися й починали вигукувати щось нерозбірливе. Крики робилися все голосніші, а коли злилися в один спільний рев, розпорядник, з усе ще піднятими вгору очима, теж вигукнув якусь довгу й незрозумілу фразу, поки йому стало духу, слова повторювалися ті самі. «Бачиш, — зашепотів кок, — він каже, що він поле битви бога». Д’Арраста вразила зміна в його голосі, він дивився, як кок, похилившись уперед, стиснувши кулаки і втупившись перед себе поглядом, відтворює на місці ритмічне тупцяння інших. Тільки тоді він помітив, що й сам ось уже хвилину, не відриваючи ніг від долівки, танцює всім своїм тілом. Проте барабани раптом застукотіли скажено, і червоний диявол зненацька ніби з цепу зірвався. Очі йому палали, всі чотири кінцівки тільки мелькали круг тіла, він крутився, присівши, на одній нозі, потім на другій, а ритм усе прискорювався, аж нарешті почало здаватися, що він от-от розлетиться на шматки. Та раптом він спинився в розпалі танцю і під грім барабанів оглянув присутніх гордим і грізним поглядом. Одразу ж з темного кутка вискочив танцюрист, укляк і подав навіженому коротку шаблю. Високий негр узяв шаблю, не перестаючи роззиратися круг себе, а потім покрутив Ті над головою. В цю мить д’Арраст помітив, що кок танцює вже разом з іншими. Як він пішов од нього, інженер не бачив. У каламутному червонястому світлі з долівки підіймалася задушлива курява, від цього пороху повітря густішало й липло до шкіри. Д’Арраст відчував, як його поволі змагає втома, дихалося все важче й важче. Він навіть не помітив, звідки у танцюристів з’явилися величезні сигари, не припиняючи танцювати, вони курили їх, їхній незвичайний запах наповнював халупу і трохи п’янив його. Д’Арраст побачив тільки, як повз нього пливе, танцюючи, кок і теж смокче сигару. «Не кури!» — гукнув він йому. Кок щось буркнув, не перестаючи відбивати ритм, і дивився з виразом нокаутованого боксера на стовп посеред зали, по спині його пробігало довге тремтіння. Біля нього, перекочуючи справа наліво свою звірячу фізіономію, безупинно скімлила тлуста негритянка. Зате молоді негритяночки, ті просто вкидалися в найдикіший транс, їхні ноги ніби повростали в землю, і від стіп до голови пробігали по тілу корчі, щораз сильніші в міру того як сягали плечей. Тоді їхні голови метлялися спереду назад, буквально одриваючись од тіла. Водночас усі вони безугавно завили, це був довгий, гуртовий і безбарвний крик, без видимого подиху, без тембру, ніби тіла сплелися своїми м’язами й нервами в один-єдиний виснажливий звук, який дав змогу нарешті заговорити в кожній з них істоті, досі зовсім німій. І перш ніж крик затих, жінки одна по одній почали падати на землю. Чорний розпорядник уклякав біля кожної з них і швидко й судомно стискав їхні скроні своїм чорним м’язистим ручиськом. Тоді вони вставали, заточуючись, верталися до кола в танок, і знов заходились криком, спершу слабким, потім усе голоснішим, знову падали і знову вставали, і ще раз, і ще раз, і так довго, аж поки спільний крик почав слабнути, занепадати і вироджуватися в якесь хрипке скімлення, схоже на гикавку. Д’Арраст, геть виснажений, з затерплими від довгого танцю м’язами на місці, задихаючись від своєї німоти, відчував, як його млоїть. Задуха, курява, сигарний дим, запах людського поту не давали дихати. Він пошукав очима кока: той зник. Тоді Д’Арраст пробрався попід стінкою і сів, перемагаючи млість, навпочіпки.

Коли він розплющив очі, повітря ще не очистилося, проте галас стих. Тільки бубни басовито відбивали свій ритм, і під цей стукіт по всіх кутках халупи тупали ногами гурти танцюристів, запнуті білими шматинами. Проте посеред кімнати, звідки вже зникли склянка й свічка, повільно танцювала громадка чорних дівчат в якомусь напівгіпнозі, пильнуючи, щоб їх не випередив барабанний ритм. З заплющеними очима, проте прямі, як струна, вони легенько погойдувалися навшпиньки туди-сюди, майже на місці. У двох із них, огрядненьких, обличчя були запнуті рафієви-ми ряденцями. Між ними танцювала третя дівчина, висока, ставна, теж переряджена, і д’Арраст раптом упізнав у ній доньку свого господаря. На ній була зелена сукня, на голові мисливський капелюшок з синього серпанку, спереду заломлений, оздоблений мушкетерськими перами, в руці вона тримала зелено-жовтий лук з стрілою, на кінці якої був нахромлений барвистий птах. На її тендітному тілі звільна похитувалася гарненька голівка, іноді закидаючись назад, а на сонному личку залягала якась байдужа й невинна нудьга. За кожною музичною паузою вона заточувалась, як сновида. Лише посилений ритм барабанів був їй за невидиму підпору, біля якої вона виробляла свої пружні арабески, поки знов не спинялася одночасно з музикою, балансуючи, щоб не впасти, і видавала якийсь чудний, пронизливий і воднораз мелодійний пташиний крик. Д’Арраст, зачарований її повільним танцем, дивився на чорну Діану, аж поки перед ним вродився кок. Риси його гладенького обличчя цього разу були спотворені. Очі втратили вираз доброти, і в них відбивалася якась незнана жадібність. Непривітно, ніби він звертався до когось чужого, кок сказав: «Уже пізно, капітане. Вони танцюватимуть цілу ніч і не хочуть, щоб ти тут далі лишався». З важкою як макітра головою д’Арраст підвівся і рушив за коком, а той подався попід стіною до дверей. На порозі кок відступив, притримуючи бамбукові двері, і д’Арраст вийшов. Обернувся назад — кок стояв нерухомо.