Альбер Камю: Обітнин камінь

— А де це ми побували? В Токіо?

— Ні, в Режістро. Всі наші японці їдуть туди.

— Чому?

— Хтозна. Вони, бач, пане д’Арраст, жовті.

Ліс дещо порідшав, їхати стало легше, хоч і слизько. Машина ковзала по піску. Крізь віконце проникав вогкий, гарячий, якийсь терпкий подих.

— Чуєш, — сказав водій вдоволено, — це вже благословенне море. Скоро Ігуапе.

— Якщо бензину вистачить, — озвався д’Арраст. І знову заснув собі любісінько.

Рано-вранці д’Арраст, сидячи на койці, здивовано оглядав кімнату, в якій прокинувся. Високі стіни до половини були недавно помазані коричневим вапном. Верх аж до стелі був колись білий, а нині його вкривав облущений пожовклий тиньк. Два ряди ліжок, їх було шість, стояли навпроти одне одного. Д’Арраст побачив лише одну розстелену койку наприкінці свого ряду, і ту порожню. Та ось ліворуч він почув шелест і обернувся — у дверях стояв усміхнений Сократ, стискаючи в кожній руці по пляшці мінеральної. «Блаженство!» — мовив він. Д’Арраст кивнув. Атож, лікарня, в якій напередодні розмістив їх касік, називалася «Блаженство». «Справжнє блаженство, — вів далі Сократ. — Спершу сказали мені влаштувати лікарню, а потім — воду. І от на тобі, справжнє блаженство, жорстка вода для вмивання». Він зник, сміючись і наспівуючи, свіжий, мов огірочок, ніби це не він гучно прочхав цілу ніч, не даючи д’Аррасту спати. Нарешті д’Арраст прокинувся остаточно. Крізь заґратовані вікна виднівся дворик з розмоклим червоним глеєм, дощинки сіялися нечутно на китицю великих алое. Двориком пройшла жінка, тримаючи над головою розіпнуту жовту хустину. Д’Арраст знову ліг, але одразу підвівся і вискочив з ліжка, яке прогнулося й рипнуло під його вагою. В цю мить увійшов Сократ: «До тебе, пане д’Арраст. Касік чекає надворі». Але, глянувши на д’Арраста, додав: «Спокійно, це не спішно». Д’Арраст, скориставшись мінеральною водою, поголився і вийшов на критий ґанок флігеля. Касік, схожий поставою і міною під окулярами в золотій оправі на улесливу ласицю, зосереджено й похмуро споглядав дощ. Але при появі д’Арраста чарівна усмішка змінила його невпізнанне. Він ввесь підтягнувся, кинувся вперед і спробував обхопити куцими ручками «пана інженера». В цю хвилю за низеньким муром дворика загальмувала машина, пішла по грязюці юзом і стала боком. «Суддя!» — кинув касік. Суддя, як і касік, був одягнений у темно-синю пару. Проте він був набагато молодший, а ставна постать і свіже обличчя робили його зовсім юним — якийсь зелений юнак. Зараз він ішов до них по двору, спритно перескакуючи через калюжки. Ще на підході до д’Арраста простягав у сердечному вітанні руку. Він пишається тим, що може привітати пана інженера: той виявив їхньому вбогому містечку таку честь, і дуже радий тій неоціненній допомозі, яку пан інженер подасть Ігуапе, звівши греблю, щоб перешкодити постійним повеням затоплювати нижні квартали. Розпоряджатися водами, приборкувати річки, о, це велика наука, і бідні ігуапанці ніколи не забудуть імення пана інженера і ще через багато літ згадуватимуть його в своїх молитвах. Д’Арраст, скорений такою люб’язністю і красномовством, подякував, але спитати, який же стосунок може мати суддя до греблі, не зважився. А втім, треба було, як сказав касік, іти до клубу, де місцева еліта бажала гідно привітати пана інженера, перш ніж він відвідає нижні квартали. Хто ж вона, ця еліта?

— Та от, — відповів касік, — я, касік, присутній тут пан Карвальйо, начальник порту і ще кілька людей меншого розбору. Та вас це й не повинно обходити, бо вони по-французькому не вміють. Д’Арраст покликав Сократа і сказав йому, що вони зустрінуться перед обідом.

— Авжеж, — відповів Сократ.

— Я буду на Фонтані, в саду.

— В саду?

— Так, його кожен знає. Отож не бійся, пане д’Арраст.

Лікарня, як помітив д’Арраст дорогою, стояла на узліссі, рясні крона дерев виганялися майже над дахом. На все це море зелені сіялася мжичка, ліс нечутно поглинав її, як величезна губка. Саме містечко, близько сотні будинків під вигорілою черепицею, простягалося між лісом і рікою, її далекий подих долітав аж до лікарні. Машина проїхала розгаслими вулицями і майже одразу викотилася на прямокутну, досить величеньку площу, червона глина якої зберігала серед численних калюж сліди шин, коліс із залізними ободами і кінських копит. Низенькі будиночки з різнобарвним тиньком замикали цю площу, позаду височіли дві круглі дзвіниці біло-голубої церкви колоніального стилю. Над усім цим кварталом ширяв, долітаючи з гирла, солоний запах. Посеред площі блукало кілька мокрих силуетів. Строката юрба гаучо, японців, індіанців, метисів і чепурних представників місцевої знаті, чиї темні костюми виглядали тут так незвичайно, проходжувалася неквапливо й поважно попід будинками. Без метушні, вона розступалася, щоб пропустити машину, потім стояла й дивилася їй услід. Тільки-но автомобіль зупинився перед одним домом на площі, як біля нього мовчки зібрався гурт мокрих гаучо. У клубі, подобі невеличкого бару на другому поверсі з бамбуковою стойкою і круглими бляшаними столиками, зібралися вершки місцевого товариства. Пили за д’Арраста тростинову горілку, коли касік, піднявши склянку, привітав його з прибуттям і побажав йому всього найкращого. Та коли д’Арраст попивав собі біля вікна, до нього підійшов якийсь здоровань у кавалерійських штанях і гамашах і, ледь заточуючись, почав щось лопотіти до нього, з цієї скоромовки інженер розібрав лише слово «паспорт». Повагавшись, він дістав з кишені документ, яким той жадібно заволодів. Погортавши паспорт, здоровань виказав своє явне невдоволення. Знову забелькотів по-своєму, трясучи документом під носом в інженера, той тільки дивився, як кипить незнайомець. Тут підійшов усміхнений суддя, щоб запитати, в чому річ. П’яний зміряв цього миршавого коротуна, — мовляв, як він посмів його перебивати, потім, заточуючись ще дужче, знов затряс паспортом перед новоприбульцем. Д’Арраст присів собі за стіл-одноніг і спокійно чекав. Розмова розпалилася ще дужче, і раптом голос судді залунав на всю залу, де й сила в нього взялася. Здоровань несподівано позадкував, тепер він здавався дитиною, спійманою на гарячому. Діставши доброї прочуханки від судді, він нетвердою ходою покараного школяра рушив до виходу і зник. Суддя поспішив пояснити д’Аррасту, при цьому голос його знов став солодкий, що цей здоровило не хто інший, як начальник поліції, він посмів твердити, що з паспортом негаразд, і за цю свою вихватку буде покараний. Пан Карвальйо звернувся тоді до присутніх, які поставали кружка, і, здавалося, по черзі спитав їх. Після короткого обговорення суддя урочисто вибачився перед д’Аррастом і попросив врахувати, що такий брак шани і вдячності з боку міста Ігуапе пояснюється лише сп’янінням, і під кінець попросив, аби д’Арраст вирішив сам, яку кару слід призначити цьому бешкетникові. Д’Арраст відповів, що ніякої кари не треба, що це дрібниця і що краще поспішити до річки. Тоді слово взяв касік і почав з перебільшеною лагідною добродушністю запевняти, що винний таки не уникне покарання, а тим часом сидітиме під домашнім арештом і всі чекатимуть, поки визначний гість вирішить його подальшу долю. Усміхнену суворість судді не можна було схитнути ніякими запереченнями, і д’Арраст мусив пообіцяти, що подумає про це. Потім вирішили відвідати нижні квартали. Ріка розливала свої жовті води вже на всю широчінь по низьких і мулистих берегах. Вони залишили позаду останні ігуапські будинки й опинилися між річкою та високою кручею, до якої ліпилися вальковані халупи. На краю насипу перед ними починався, без будь-якого переходу, ліс, так само, як на другому березі. Однак водний каньйон між деревами швидко розпросторювався, відступаючи аж до незримої лінії, скорше сірої, ніж жовтої: то було море. Д’Аррр.ст мовчки йшов до відкосу, на його схилі на різних рівнях позалишалися ще свіжі сліди від паводків. Багниста стежка вела до халуп. Перед халупами стояли негри й мовчки дивилися на прибульців. Деякі пари трималися за руки, а на самому краю насипу, рядком перед дорослими, лупали круглими оченятами негренята, пузаті й тонконогі. Дійшовши до халуп, д’Арраст помахом руки покликав начальника порту. Це був гладкий веселий негр у білій уніформі. Д’Арраст спитав його по-іспанському, чи можна зайти в якусь халупу. Начальник відповів, що, звичайно, він навіть вважає, що це непогана ідея і що пан інженер побачить багато цікавого. Він звернувся до негрів і довго щось їм говорив, показуючи на д’Арраста і на річку. Всі лише мовчки слухали. Коли начальник закінчив, ніхто з них не ворухнувся. Він заговорив знову нетерпеливим тоном. Потім звернувся до одного чоловіка, але той похитав головою. Тоді начальник сказав кілька коротких слів тоном наказу. Чоловік відійшов від гурту, спинився перед д’Аррастом і жестом показав йому дорогу. Одначе дивився він вороже. Це був уже літній чоловік з порослою сивуватою вовною головою і тонким зморшкуватим обличчям, але тіло в нього було ще молоде з твердими сухорлявими плечима і м’язами, що Їх видно було під полотняними штанами й подертою сорочкою. Вони пішли уперед, а слідом за ними начальник і гурт негрів, видерлися на новий шпиль, ще крутіший, тут глинобитні, жерстяні й очеретяні хижки ледь не скочувалися з узбіччя, тож доводилося зміцнювати їхній фундамент здоровенними валунами. Назустріч ішла жінка, вона спустилася стежкою, іноді ковзаючи на босих ногах, на голові несла залізний бідон з водою. Нарешті дісталися такого собі маленького майдану з трьома халупами. Чоловік підійшов до однієї з них і штовхнув бамбукові двері з ліановими петлями. Ні словом не озиваючись, відступив набік, утупившись в інженера тим самим байдужим поглядом. У хижі д’Арраст не побачив спершу нічого, крім ледь живого вогню прямо на долівці посеред кімнати. Потім розгледів у кутку позаду мідяне ліжко з голим пролежаним сінником, у другому кутку — стіл, заставлений череп’яним посудом, а між ними ніби риштування, на якому стояла літографія: святий Георгій на коні. Більше нічого, окрім купи ганчір’я праворуч од входу і кількох барвистих пов’язок на стегна під стелею, розвішаних сушитися над вогнем. Д’Арраст, стоячи непорушно, тільки вдихав запах диму і злиднів, що підносився з долівки і дер йому в горлі. Начальник позад нього заплескав у долоні. Інженер обернувся і побачив, як на порозі проти світла постала струнка постать молодої негритянки, вона щось йому простягала; він узяв склянку і випив густу сивуху. Дівчина підставила тацю, щоб однести порожню склянку, й пішла так жваво й звинно, що д’Аррастові раптом закортіло її затримати. Але, вийшовши слідом, він загубив її в натовпі негрів і знаті, що юрмилися навколо халупи. Він подякував старому, і той мовчки вклонився. Д’Арраст рушив геть. Начальник, ідучи слідком, заходився розпитувати, коли французька фірма з Ріо почне роботи і чи можна греблю звести ще до сезону дощів. Д’Арраст не знав, він і справді про це ще не думав. Він спускався під невидимою мжичкою до прохолодної річки. Прислухався до цього гучного широкого шуму, чув його від самого свого приїзду постійно і ще й досі не розібрався, що ж це шуміло: води чи дерева. Вийшовши на берег, задивився в бік непевної лінії моря, тисячокілометрової водяної пустелі, Африки, а ще далі — Європи, звідки прибув.