Спускалася на гальмах, іноді ковзала по болоту, спинялася й знову рушала. В’їхала на дебаркадер, дошки тільки гупали й підскакували, доїхала аж до його краю, з мовчазними мулатами обабіч, і тихенько скотилася на пліт. А пліт, щойно його торкнулися колеса, пірнув носом у воду і майже одразу піднявся вгору, щоб прийняти всю вагу автомобіля. Відтак водій подав машину назад, до квадратного навісу з висячим ліхтарем. Мулати, не гаючись, відкинули похилий трап на дебаркадер і одним махом зіскочили на порон, одштовхуючи воднораз його від болотистого берега. Річка вигнулася аркою під плотом і понесла його на своїй гладіні. Пліт тихо заковзав на кінці довгої залізної тички на сталевому тросі, і цей трос тягся тепер аж до неба. Здоровили негри могли тепер відпочити й повитягали свої жердини з води. Чоловік і водій повиходили з машини й поставали нерухомо на палубі порону, лицем проти течії. За весь той час, як відчалили від берега, ніхто не пустив пари з уст, усі мовчки позавмирали на своїх місцях, тільки один з рослявих нефів скручував з цупкого паперу самокрутку. Чоловік оглядав каньйон, пробитий рікою на своєму шляху сюди з бразільської сельви. Завширшки кількасот метрів у цих місцях, ріка вергала свої каламутні шовковисті води в борт порона, відтак, обтікаючи його з двох боків, знову зливалася в один могутній потік, щоб тихо нестися крізь темний ліс назустріч морю й ночі. В повітрі ширяв затхлий дух від води або від пористого, як губка, неба. Чути було важке бухкання води об порон і з обох берегів долинав уривчастий крекіт ропух або якісь чудні пташині крики. Велетень підступив до водія. Той, маленький і миршавий, спирався на бамбукову підпору, встромивши руки в кишені комбінезону, колись голубого, а нині припорошеного червоним пилом — за день їм довелося добре його наковтатися. На його зморшкуватому, дарма що молодому, обличчі грала усмішка, він дивився й не бачив, як у вогкому небі й далі пливли скупі зорі. Пташині крики лунали все голосніше, повітря розітнув якийсь екзотичний щебет, і майже одразу по тому заскрипів трос. Велетні негри повстромлювали в воду жердини і жестами сліпців силкувалися намацати дно. Чоловік обернувся до недавно покинутого протилежного берега. Його вже поглинули пітьма і води, нестримні й дикі, як увесь цей лісовий материк, що тягся на тисячі кілометрів. Жменька навігаторів на цій неприборканій річці, здавалося, загубилася між близьким океаном та лісовим масивом. Коли пліт тицьнувся в новий дебаркадер, було таке враження, ніби вони, з обірваними швартовими, висадилися в пітьмі на острові після багатоденної моторошної плавби. На березі почувся гомін людей. Водій заплатив перевізникам, і ті по-португальському бажали щасливої дороги від’їжджаючим, їхні голоси лунали в густій пітьмі напрочуд весело.
— До Ігуапе, — казали вони, — шістдесят кілометрів. Котиш три години, і край. Сократ такий радий, — заявив водій.
Чоловік засміявся добрим, щедрим і теплим сміхом, як цього й можна було від нього сподіватись.
— Я теж радий, Сократе. Дорога нелегка.
— Заважкий ти, пане д’Арраст, заважкий. — І водій теж зареготав і довго не міг пересміятись.
Машина помалу набирала швидкості. Вона мчала між високими стінами дерев і непрохідним рослинним плетивом у хмарі легкого медвяного запаху. Лісовий морок безупинно протинали перехресні рої світних мушок і вряди-годи у вітрову шибку вдарялися червоноокі пташки. Іноді з глибини ночі до них долітало якесь чудне пугукання, при цих звуках водій позирав, кумедно поводячи очима, на сусіда. Дорога вилася змією й долала малі річки по мостах, вистелених деренчливими гойдливими дошками. Через годину почав згущатися туман. Посипався, розмазуючи світло фар, дрібний дощ. їхали вже не тропічним лісом, а тим самим узбережжям, яким вирушили ще вранці, покидаючи Сан-Паулу. Над дорогою без кінця куріло-кушпелило, червоний пил хрумтів на зубах і шаром вкривав миршаву, скільки сягало око, рослинність сертану. Пекуче сонце, бліді спустошені гори, голодні зебу, стрінуті на шляхах з їхнім єдиним ескортом, — змореною зграєю обскубаних урубу, — яка довга, яка нескінченно довга оця плавба по червоній пустелі… Чоловік стрепенувся. Машина стояла. Диви, вони в Японії опинилися: обабіч дороги вигадливо оздоблені будиночки, і в цих будиночках там і тут кімоно. Водій порозмовляв з японцем у заяложеному комбінезоні і в бразильському солом’яному брилі. Потім машина рушила знову.
— Сказав: лише сорок кілометрів.
Читать дальше