Свидницький Патрикійович - Люборацькі

— Slucham, — одвітував Явтух, і всі вийшли.

— А що? — почав війт за ворітьми, — за діло браться!

Десятники й схопили Явтуха за руки.

— Що це? зa що це? — почав Явтух.

— Довідаєшся згодом!

— Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.

— Та вже ж не в панську пекарню.

— Та в некрути? — додав Явтух.

— Та вже ж не тарілки лизати!

— Не потішайтесь, дядьки! — Явтух каже. — Мене спіткала лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла, та може і вас не мине.

— Та це що другого, — відказали ті. — Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.

Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.

— А! а! — почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають, — оце тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої!.. Ти думаєш, ми не бачили, як-то ти шкірив зуби, як нас переписували? ото не смійся, підошво панська!

— Браття! — почав Явтух, та з гурту перебили:

— Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував!

— Браття! — почав знов Явтух, — і я безталанний, і ви не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наварить?

— Що правда, то правда, — заговорив сторож, — і мій син...

— Та що правда, то не гріх, — одвітувано з гурту, — а як-то тобі з панських подушок та на соломі спати?

— Який чорт — не я бачив подушки!

— А чого ж так звисока на нас позирав-есь?

— В палацах, бач, жив, — підхопили з гурту.

— Хай же і на зборні поваляється! І почали пісню:

Ой, зачула моя доля,

Що не бути мені дома:

Буть в неволі козакові,—

У залізі, у закові,—

В тяжкій дибці, в лютім горі,

У некрутському наборі.

Ще пісні не скінчили, як запіли півні, і Явтух заплакав: у цю пору він весною, бувало, соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакала і решта новобранців: у цю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись; хто дома — не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку, або під деревиною сидів. А тепер!..

Це діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев'ять, абощо.

У Явтуха ще жив батько — заможний був чоловік,— ще жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ця чутка й до отця-неньки і, чуть на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг: «панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу. Хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зиму зимувати».

З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу — знак, що панотець до двора йде за ділом — і каже: «піду, попросю, а більш не можу».

Так коло полудня вернувся панотець, і Явтухів батько прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох, як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його син — одним-однісінький — отам у дибці!

— Ні приступу! — каже панотець.

— Ох, лихо моє! — мало не заголосив Стецько, — пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.

— Підождіть, може ще що й буде.

— А чи буде ж?

— Та це в волі вашого Явтуха й у вашій...

— Де вже!

— Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина — так і панотець її величав, — за його тупкає перед паном.

— Панна Фрузина?! Тьху! тьху! — почав Стецько плювати.

— Чого ж ви розходились? — пропаде син.

— Та хай лучче пропадає, аби як людські діти. Я ж догадуюсь, чого їй забагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.

Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав проставляти та виправдувати її, то Стецько слухав, слухав та й каже: «порадимось з жінкою і побачимо».

Через тиждень у дворі і в Стецька весілля було: музики бубнили, чарки дзвеніли, набирались лиха і підошви і передки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби і бояре в путах були, бо забрав він новобранців, — каже: «хоч востаннє свою біду потішите». — І потішили вони свою біду на славу; а ніхто і гадки не мав, що до вечора дибки позлітають, — що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину.

Скоро весілля скоїлось, та не забарилось лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор і свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї панії — жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як господь прийняв їх до себе, то побивши Фрузину на всі боки, махнув рукою і пішов на Бесарабію й слід загубив, наче снігом замело. Розказували чумаки, що бачили його в Одесі, після в Миколаєві, там на Дону; і вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як у воду впав: ніхто про його жодної звістки не приказував.