Свидницький Патрикійович - Люборацькі

— Ану ще що?..

— Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — цебто, хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, якби то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.

— То що б? то що б? — забалакав панотець.

— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить... Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила паніматка і зложила руки до бога.

Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

— Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус, що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють... От що! То я й думаю, що до того ще далеко.

— Безпрестанно молітеся, — пишеться в письмі святім, — заговорила паніматка, — майтесь на осторожності, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.

— В який огонь? то в оньже! — поправив панотець, — нібито: в котрий.

— Говори! — озвалась паніматка, — хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же...

— Та я тобі книжку покажу.

— Якби я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай мені книжку. А тепер на що вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки переперчені, — давніх правдивих нема, попереводили.

— Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хочеш везти.

— Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?

— Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.

— А він хіба з богом говорив?

— Та дурна твоя голова жіноча, — сказав панотець, — хіба, як з богом не говорив, то вже й віри йому не няти?

— А чого ж ти віриш у його, як турчин у місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?

— Ет! кому що, а курці просо! — заговорив панотець з серцем, і аж сплюнув. — Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, — додав далі.

Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?

— Та бог в тройці пребуває!

— Та хіба в нас не чотири євангелісти?

— Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.

— Шість день бог творив світ.

— А в сьомий почив од всіх діл своїх.

— Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.

— Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! —заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.

Поставили й «сьомий стовп»... А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.

— Пора мені додому, — каже гість.

— Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.

— По одній, — додала його паніматка, — щоб знаєте... А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — і держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:

Зажурилися вороги,

Що ми стали пити;

Заболіли їх животи,

Чим будем платити...

А ми тут, вони там,

Трасця їх животам...

Та й заговорила, дивлячись на чарку:

— Пройшла єси вогонь і мідні труби, і пляшки й келишки; всюди їздила, то піди ще й пішки!

І випила, скривилась, зморщилась, налила для гости і дає:

— Проше, вашеці!

Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:

А випийте ж, кумцю!

Там горілочка смачна.

І за нас, і за вас,

І за тую неньку стареньку,

Що навчила нас, нас,

Хороше ходити, горілочку пити.

Останні слова вже притоптувала.

— Та «кумцьо» таки не випив.

— Чи п'єте ж?

— Попо-попождіть! попо-ждіть, мамуню! Зараз — і заляг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно єсть я-ко воістину...

О. Гервасій за ним, а паніматка й собі... Далі поставив гість чарку і вдарив поклона, а за ним і всі. Співають та б'ють поклони, а на дворі вже сірий день.