Юрій Покальчук - Хлопці від Катеринки

Хто ще в мене є, крім цього химерною долею посланого пацана?

Ти машина, ти железна, куда ж ти мене завезла…

Ти ж звик до нього, Петре, звик і полюбив його теж, і бив ти не його, а свою біду і їі зраду, а він то справді був просто інструмент в її руках, просто твердий пацанячий стрижень, вона його справді мала тільки за чоловічий орган, це ти його бачив інакше і дивився на нього, як на людину, як на меншого товариша, як на… ну для сина він трохи завеликий, але ж…

Чого ж ти його так бив, чому ти виганяв його з дому?

Бо хотів вигнати її, і весь спогад про неї, хотів нічого не пам’ятати, а він — це живий спогад про

те, що…

Надходив ранок. Хміль давно розсіявся, і Петро й сам закуняв при ліжкові, на якому зараз спав Михайлик, на якому колись бувало всякого, але зараз спогадів не було. Петро отямився від сидячого сну, і ліг біля малого, не роздягаючись, і не накриваючись, лиш трохи попхнувши Михайлика на середину ліжка, і, ущерть зморений усім, заснув вмить.

I коли вранці прокинувся, ще не тямлячи себе, де він і що довкола коїться, перше, що відчув, — це у себе на плечі чиюсь руку, яка його обіймала уві сні.

I Петро трішки криво, але все ж таки не без надії, усміхнувся сам до себе — живі будем, не помрем…

…ти машина, ти желєзна…

– КІНЕЦЬ –

Текст звірено з виданням: Покальчук Ю.В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків: Фоліо, 2005. — 222 с. — (Графіті). — С. 125-158 ISBN 966-03-3031-6.