Джакомо Леопарді - Пісні (Canti) - Вибрані українські переклади

di gioventú salivi?

Sonavan le quiete

stanze, e le vie dintorno,

al tuo perpetuo canto,

allor che all’opre femminili intenta

sedevi, assai contenta

di quel vago avvenir che in mente avevi.

Era il maggio odoroso: e tu solevi

cosí menare il giorno.

Io, gli studi leggiadri

talor lasciando e le sudate carte,

ove il tempo mio primo

e di me si spendea la miglior parte,

d’in su i veroni del paterno ostello

porgea gli orecchi al suon della tua voce,

ed alla man veloce

che percorrea la faticosa tela.

Mirava il ciel sereno,

le vie dorate e gli orti,

e quinci il mar da lungi, e quindi il monte.

Lingua mortal non dice

quel ch’io sentiva in seno.

Che pensieri soavi,

che speranze, che cori, o Silvia mia!

Quale allor ci apparia

la vita umana e il fato!

Quando sovviemmi di cotanta speme,

un affetto mi preme

acerbo e sconsolato,

e tornami a doler di mia sventura.

O natura, o natura,

perché non rendi poi

quel che prometti allor? perché di tanto

inganni i figli tuoi?

Tu, pria che l’erbe inaridisse il verno,

da chiuso morbo combattuta e vinta,

perivi, o tenerella. E non vedevi

il fior degli anni tuoi;

non ti molceva il core

la dolce lode or delle negre chiome,

or degli sguardi innamorati e schivi;

né teco le compagne ai dí festivi

ragionavan d’amore.

Anche pería fra poco

la speranza mia dolce: agli anni miei

anche negâro i fati

la giovanezza. Ahi, come,

come passata sei,

cara compagna dell’etá mia nova,

mia lacrimata speme!

questo è quel mondo? questi

i diletti, l’amor, l’opre, gli eventi,

onde cotanto ragionammo insieme?

questa la sorte dell’umane genti?

All’apparir del vero

tu, misera, cadesti: e con la mano

la fredda morte ed una tomba ignuda

mostravi di lontano.

Спокій після бурі

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

Уже минула буря;

Я чую, як радіють птиці; квочка

Підносить гострий голос

Посеред вулиці. Понад горою

Уже помітно ясноту чудову;

Земля свобідна знову,

I синьо зарізьбилася ріка.

Радіє кожне серце; там і тут

Відроджується гомін

I звичайний денний труд.

На небо поглядаючи, в спокої

Співаючи, простує ремісник

З приладдям у руці в свою майстерню;

Води щоб дощової

Набрати, господиня вибігає,

I продавця городини, що звик

Щодня обходити доми,

Зазовний чути крик.

Уже сміється сонце в небесах,

I сміх його вже грає на горбах

I на домах; розкрились вільно вікна

Балконів і терас - і безтривожні

Лунають бубонці здаля: в кареті

Знов подались удалеч подорожні.

Радіє серце кожне.

Чи ти, життя, всякчас

Таке ясне для нас?

Чи кожен раз з приємністю такою

До праці повертається людина?

Береться до нової?

О втіхо, ти, що з боязні постала,

Порожня втіхо, плоде

Жахів, що відлунали,

Що перед ними навіть той тремтів

І вмерти не хотів,

Хто повсякчас ненавидів життя!

Бо в муці безконечній,

Затихлі, похололі,

Бліді, здригались люди серед тьми,

Коли метались блискавки і вітер,

I падали громи.

О ти, природо добра,

Такі твої дарунки,

Твоє розкошування

Для смертних! Вся їх бідна втіха в тім,

Щоб утекти страждання.

Скорботи щедро розсіваєш ти,

Сам з себе виникає біль - і радість,

Що з муки часом постає, мов диво,

Уже велике щастя. Людський роде,

Богам одвічним любий! Ти щасливий,

Коли по муці можеш віддихнути,

І ти блажен, коли

Від мук усіх тебе звільняє смерть.

LA QUIETE DOPO LA TEMPESTA

Passata è la tempesta:

odo augelli far festa, e la gallina,

tornata in su la via,

che ripete il suo verso. Ecco il sereno

rompe lá da ponente, alla montagna:

sgombrasi la campagna,

e chiaro nella valle il fiume appare.

Ogni cor si rallegra, in ogni lato

risorge il romorio,

torna il lavoro usato.

L’artigiano a mirar l’umido cielo,

con l’opra in man, cantando,

fassi in su l’uscio; a prova

vien fuor la femminetta a côr dell’acqua

della novella piova;

e l’erbaiuol rinnova

di sentiero in sentiero

il grido giornaliero.

Ecco il sol che ritorna, ecco sorride

per li poggi e le ville. Apre i balconi,

apre terrazzi e logge la famiglia:

e, dalla via corrente, odi lontano

tintinnio di sonagli; il carro stride

del passeggier che il suo cammin ripiglia.

Si rallegra ogni core.

Sí dolce, sí gradita

quand’è, com’or, la vita?

Quando con tanto amore

l’uomo a’ suoi studi intende?

o torna all’opre? o cosa nova imprende?

quando de’ mali suoi men si ricorda?

Piacer figlio d’affanno;

gioia vana, ch’è frutto

del passato timore, onde si scosse

e paventò la morte

chi la vita abborria;

onde in lungo tormento,

fredde, tacite, smorte,

sudâr le genti e palpitâr, vedendo

mossi alle nostre offese

folgori, nembi e vento.

O natura cortese,

son questi i doni tuoi,

questi i diletti sono

che tu porgi ai mortali. Uscir di pena

è diletto fra noi.

Pene tu spargi a larga mano; il duolo

spontaneo sorge e di piacer, quel tanto

che per mostro e miracolo talvolta

nasce d’affanno, è gran guadagno. Umana

prole cara agli eterni! assai felice

se respirar ti lice

d’alcun dolor; beata

se te d’ogni dolor morte risana.