Джакомо Леопарді - Пісні (Canti) - Вибрані українські переклади

infinito silenzio a questa voce

vo comparando: e mi sovvien l’eterno,

e le morte stagioni, e la presente

e viva, e il suon di lei. Cosí tra questa

immensitá s’annega il pensier mio;

e il naufragar m’è dolce in questo mare.

До місяця

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

О милий місяцю, мені згадалось,

Як рік тому я, повен муки, вийшов

На горб цей, щоб на тебе подивитись:

Як і тепер, над лісом ти звисав,

Його всього освітлюючи ясно.

Але крізь сльози, що тоді мої

Обтяжували вії, я побачив

Лице твоє туманним і тремтливим,

Бо горе повило моє життя,

Як повиває і тепер, і зміни

Не буде, милий місяцю. I все ж

В колишній біль мені вертатись любо

Сумною думкою і вік його

Лічити. О, як солодко за юні,

Коли надія довгу стелить путь,

А пам'ять - закоротка, спогадати

Про речі, що в минулім потонули,

Хоч горе крушить і триває мука.

ALLA LUNA

O graziosa Luna, io mi rammento

che, or volge l’anno, sovra questo colle

io venia pien d’angoscia a rimirarti:

e tu pendevi allor su quella selva,

siccome or fai, che tutta la rischiari.

Ma nebuloso e tremulo dal pianto,

che mi sorgea sul ciglio, alle mie luci

il tuo volto apparia, ché travagliosa

era mia vita: ed è, né cangia stile,

o mia diletta Luna. E pur mi giova

la ricordanza, e il noverar l’etate

del mio dolore. Oh come grato occorre

nel tempo giovanil, quando ancor lungo

la speme e breve ha la memoria il corso,

il rimembrar delle passate cose,

ancor che triste, e che l’affanno duri!

До себе самого

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

О серце стомлене, спочинеш ти

Навік. Омана вигасла остання,

Що в неї вірив я. По ній. I добре:

З оман усіх привабливих не тільки

Надія вмерла - вмерло і бажання.

Спокою! Досить билось ти. Ніщо

Не варт твоїх ударів, і не гідна

Зітхань земля. Гірким

І прикрим є життя,

Не іншим, і сміття

Наш світ. Стихай. Відбудь

Востаннє розпач. Тільки умирання -

I поза ним дарів ніяких інших

Нам доля не дала. I я гордую

Тобою, о природо, люта сило,

Що на погибель всім пануєш тайно,

Всемарносте безмежна!

A SE STESSO

Or poserai per sempre,

stanco mio cor. Perí l’inganno estremo,

ch’eterno io mi credei. Perí. Ben sento,

in noi di cari inganni,

non che la speme, il desiderio è spento.

Posa per sempre. Assai

palpitasti. Non val cosa nessuna

i moti tuoi, né di sospiri è degna

la terra. Amaro e noia

la vita, altro mai nulla; e fango è il mondo.

T’acqueta omai. Dispera

l’ultima volta. Al gener nostro il fato

non donò che il morire. Omai disprezza

te, la natura, il brutto

poter che, ascoso, a comun danno impera,

e l’infinita vanitá del tutto.

До Сильвії

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

Чи, Сильвіє, спогадуєш ти ще

Своє життя погасле,

Коли краса сіяла

В твоїх очах, радіючих і бистрих,

I на пороги зрілості своєї

Обачно ти ступала?

Лунали у кімнатах

I по садах, тишинами пойнятих,

Твої пісні всякчасні,

Коли, при хатній ти роботі, пильна,

Сиділа - і раділа мрії власній

Про дні майбутні, золоті і щасні.

Так день минав твій. Травень був надворі,

I травень плив пахуче і квітчасто.

I залишав я часто

Науку милу і поважні книги,

Яким я молодість віддав і часть

Себе самого кращу - і з балкона

Я прислухався до твоїх пісень,

До їх живого звуку,

I зір скеровував на бистру руку,

Що полотно старанно вишивала.

Погожі небеса я споглядав,

Сади і вулиці, всі в сонці, море

I мрійні, дальні гори.

Язик не скаже людський,

Що в серці відчував я.

О Сильвіє, які солодкі мислі,

Які були солодкі сподівання,

Як легко вірилося в існування

I в долю людську нам!

І як згадаю я про все колишнє,

Мене чуття гнітить

Гірке і безпотішне,

I давнє горе знов мене болить.

Чому, чому, природо,

Не держишся того, що обіцяєш?

Чому дітей своїх

Обманюєш так тяжко?

Зима ще не прибила трав блідих,

Як, здолана сухотами, померла

Ти, ніжна. Цвіту юності своєї

Не зріла ти; тебе

Не приголубила хвала утішна

Тут - чорним кучерям твоїм, а там -

Твоїм невинним люблячим очам,

I з подругами ти не говорила

У свято про кохання.

Тож і моє вповання,

Солодке, згасло; доля і мені

Відмовила в дарах,

Належних рокам молодим. Як сталось,

Що відійшла, що відійти могла ти,

О люба подруго моєї юні,

Моя, сльозами зрошена, надіє!

І що цей світ? Що мають означати

Любов і радість, вчинки і події,

Що ми про них так часто розмовляли?

І це є жереб людський?

Розкрився справжній зміст його - і ти

Упала, бідна,- і здаля рукою

Показуєш мені на смерть холодну

З могилою нагою.

A SILVIA

Silvia, rimembri ancora

quel tempo della tua vita mortale,

quando beltá splendea

negli occhi tuoi ridenti e fuggitivi,

e tu, lieta e pensosa, il limitare