Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.

— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.

— Навпаки, — запевнила Розмері, — вона поважала б вас іще більше.

— Ви не знаєте Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.

Розмері ніяково промовчала.

— Ет, постараємося, щоб. усе обійшлося, — сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр. — Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою. — Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з явним страхом втупився в архаїчну зброю.

— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?

— Не знаю, — безжально відповів Ейб. — Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.

— А яка буде відстань? — спитав Маккіско.

— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

— Добре.

— Чудовий двобій описаний у Пушкіна — пригадав Ейб. — Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть (Помилка автора: така дуель описана в «Герої нашого часу» М. Лєрмонтова).

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:

— Що?

— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.

— Ні, ні, мені не до купання. — Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.

— Власне, ми вже можемо йти, — сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

— Гаразд. — Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?

— Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:

— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо вічна-віч.

— Сподіваюся, що обійдеться без крові, — зітхнула Розмері. — Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

XI

Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

— Я бачив, як ви пішли нагору, — заговорив він збуджено. — То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?

— Не знаю. — їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.

— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі, — сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».

— Я не поїду. Не хочу.

— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.

— Запросіть краще містера Дамфрі.

Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.

— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.

— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.

Повернувшись до номера, Розмерї почула, як у другій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:

— Де ти була?

— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю. — Зайди-но сюди.

Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.

— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс. — Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.

Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.