Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

— Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову. — Я розмовляю не з вами, — відказала вона.

— А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.

— Вони що ж — святі?

— Облиште Дайверів. Знайдіть собі іншу тему. Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном. Від Кампіона я й дізнався про все це.

— А ви тут не командуйте! — заявила Вайолет. Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині, — хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислився чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не второпав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:

— Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ні вас, ні вашої дружини!

— Не бешкетуйте! — закричав містер Маккіско. — Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викликати на дуель.

Отут він, власне, і припустився помилки, бо забув, що Томмі — француз. Томмі відважив йому ляпаса, і шофер натиснув на газ. Саме в цю мить ваша машина об’їжджала їхню. Жінки, звісно, зняли вереск. І вся ця веремія тривала аж до готелю.

Томмі подзвонив якомусь знайомому в Канн і попросив бути його секундантом. Маккіско не схотів брати за секунданта Кампіона, — той, до речі, не дуже й набивався, — а подзвонив мені і попрохав, щоб я негайно приїхав сюди. Вайолет Маккіско була в істериці, місіс Абрамс забрала її до себе, дала їй брому, і та любесенько заснула на її ліжку. Приїхавши, я спробував укоськати Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско вибачився перед ним. А Маккіско вперся — хоч ти йому що.

Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:

— А Дайвери знають, що це через них?

— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне,тя видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками, — а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну ...

— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися, — сказала Розмері.

Ейб подивився на свій годинник.

— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив. Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.

Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.

Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:

— Вже час?

— Ні, ще маете з півгодини.

Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:

— Це моїй дружині.

— Ідіть-но підставте голову під холодну воду, — порадив йому Ейб.

— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско. — Я не хотів би зовсім протверезитися.

— Та на вас дивитися моторошно.

Маккіско слухняно поплентався до ванної.

— Я полишаю все в страшному безладі! —гукнув він звідти. — Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.

— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.

— Авжеж, авжеж.

Він повернувся з мокрим волоссям 1 здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.

— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся, — звернувся він до Розмері, — але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник. — Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою. — Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...

Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.

— Я ставлюся до вас добре, — мовила Розмері, — але мені не подобається ця витівка з дуеллю.

— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...