Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон не купив цю картину. Це могло стати навіть іще більш недоречним придбанням ніж скляне прес-пап’є, і було цілковито неможливо доправити її додому, хіба що її вийняли б з рами. Але він затримався ще на декілька хвилин, розмовляючи зі старим чоловіком, чиє ім’я, як він з’ясував, було не Вікс – як хтось міг би подумати прочитавши напис на фасаді крамнички – а Чаррингтон. Містер Чаррингтон, здавалося, був удівцем у віці шістдесяти трьох років і постійно утримував цю крамничку вже впродовж тридцяти років. Впродовж усього цього часу він мав намір змінити табличку з ім’ям над вікном, але так і не знайшов достатнього приводу для цього. Протягом усього того часу, що вони розмовляли цей напівзгаданий віршик не йшов з голови Вінстона. Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винний мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина ! Було дуже цікавим, що коли ти це кажеш сам до себе, то з’являється ілюзія що ти насправді чуєш дзвони, дзвони втраченого Лондона , що все ще існує десь або деінде, прихований та забутий. Від однієї примарної дзвінички до іншої він здавалося чув передзвін, що ніби лунав попереду. Проте, як він міг пригадати, він ніколи не чув у своєму справжньому житті співу церковних дзвонів.

Він вийшов від містера Чаррингтона та спустився східцями на самоті, щоб не показувати цьому старому чоловікові як він проводить розвідку вулицею перш ніж виходити за двері. Він вже мав на думці опісля відповідного проміжку – місяць наприклад – він ризикне відвідати цю крамничку знову. Це можливо було не набагато більш небезпечно ніж прогулювати вечір у Центрі. Справжнім божевіллям було повертатися на це місце первинного злочину, після купівлі щоденника та не знаючи чи власник крамниці гідний довіри. Але хай там як…!

Так, подумав він, він повернеться. Він і надалі купуватиме шматки цього прекрасного сміття. Він купе гравюру Св. Клемента Датського, вийме її з рами та доправить її додому сховавши під курткою свого спецодягу. Він витягне решту того вірша з пам’яті містера Чаррингтона. Навіть божевільний проект зі винаймання кімнати нагорі на мить спалахнув у його розумі знову. Можливо на п’ять секунд це захопливе збудження зробило його безтурботним і він вийшов на тротуар без ретельного попереднього визирання крізь вікно. Він навіть почав мугикати імпровізовану мелодію :

Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винний мені три фартинга, кажуть …

Зненацька його серце захололо , нутрощі неначе перетворилися на воду. Фігура у синьому спецодязі йшла по тротуару, не далі ніж десять метрів від нього. Це була та сама дівчина з Відділу Фікцій, та сама дівчина з темним волоссям. Світло було дуже слабке, але було дуже не важко упізнати її. Вона дивилася прямо йому в обличчя, а потім пішла швидше так наче і не бачила його.

На декілька секунд Вінстон стояв наче вкопаний і не міг рушити з місця. Згодом він повернув праворуч та важкою ходою пішов геть, цієї миті навіть не зважаючи на те, що він йде у неправильному напрямку. У будь-якому разі, одне питання було вирішено. У нього вже не лишилося жодних сумнівів що ця дівчина шпигувала за ним. Вона певно простежила за ним до цього місця, оскільки було зовсім неймовірним, щоб це була чиста випадковість, щоб просто так трапилося, що вона прогулюється того самого вечора по тому самому занедбаному провулку, за багато кілометрів від будь-якого кварталу де члени Партії зазвичай жили. Це було аж занадто, щоби бути простим збігом. Чи була вона насправді агентом Поліції Думок, чи просто шпигуном початківцем що відчував непереборну спонуку до втручання у чужі справи, не мало великої різниці. Було достатньо того, що вона наглядала за ним. Можливо вона також бачила як він заходив до пивнички.

Було тяжкою натугою змушувати себе йти далі. Скляна брила у його кишені п’яно ляскала його по стегну з кожним кроком, і він був напівдорозі до того щоб витягнути та віджбурнути її геть. Найгіршою річчю була ця біль у його череві. Двійко хвилин він мав таке відчуття, що зараз помре якщо невдовзі не дістанеться до вбиральні. Але у кварталах на зразок цього не було жодних громадських вбиралень. Згодом цей спазм минув, лишивши по собі відчуття глухого болю.

Ця вулиця закінчувалася тупиком. Вінстон спинився, простояв декілька секунд тьмяно уявляючи що ж робити далі, потім розвернувся та почав повертатися тим же шляхом, що й прийшов сюди. Як тільки він розвернувся, то йому відразу ж спало на думку, що ця дівчина пройшла повз нього лише три хвилини тому і якщо він побіжить то зможе можливо наздогнати її. Він міг би впасти їй на хвоста доки вони б не опинилися у якому-небудь затишному місці, а потім розвалити їй черепа брукованою каменюкою. Шмат скла у його кишені мав би бути достатньо важким для такої роботи. Але він відразу ж відмовився від цього задуму, оскільки для нього навіть сама тільки думка про виконання будь-якої фізичної натуги була нестерпною. Він не міг ані бігти, ані завдати спрямованого удару. Окрім того, вона була молодшою, здоровою та дужою і певно могла захистити себе. Він також подумав аби поквапитися до Суспільного Центру і лишатися там доки цей заклад не зачиниться, щоб забезпечити собі принаймні часткове алібі на цей вечір. Але це також було неможливо. Смертельна апатія оволоділа ним. Усе чого він зараз бажав так це дістатися додому якомога швидше та сидіти там тихесенько.