Джордж Оруэлл - 1984

Вже було за двадцять другу годину коли він дістався до квартири. Усе світло мало б бути вимкнене точно о двадцять третій тридцять. Він пішов до кухні та швидко ковтнув майже повну чайну чашку джину Перемога. Потім він пішов до столу у ніші, всівся та дістав щоденника із шухляди. Але не відкрив його відразу ж. З телезахисту металевий жіночий голос пронизливо волав патріотичну пісню. Він сів та витріщився на мармурову обкладинку цього записника, невдало намагаючись вирвати геть зі свідомості цей голос.

Саме вночі вони приходять по твою душу, завжди вночі. Найголовнішим було вбити себе ще до того як вони схоплять тебе. Без сумнівів деякі люди саме так і чинили. Більшість зі зниклих насправді були самогубцями. Але це потребувало відчайдушної хоробрості вбити себе у світі де вогнепальна зброя, або більш надійна та швидка будь-яка отрута, була цілковито недоступною для придбання. Він подумав з певного роду подивом про всю ту біологічну безпорадність болю та страху, про те віроломство людського тіла які завжди інертно застигають саме тієї миті коли так потрібна спеціальна натуга. Він міг би назавжди заткнути пельку тій темноволосій дівчині, якщо б лише діяв достатньо швидко : але вочевидь через відчуття екстремальної небезпеки він втратив силу діяти. Що найбільше вразило його так це те, що у кризові миті людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, але завжди проти свого власного тіла. Навіть зараз, не зважаючи на джин, цей глухий біль у його череві зробив послідовне мислення просто неможливим. І це цілковито однаково, як він зрозумів, для усіх бачених героїчних або трагічних ситуацій. На полі бою, у кімнаті для тортур, на кораблі що потопає, наріжні ідеали за які ти борешся завжди забуваються, оскільки тіло розбухає та заповнює собою цілковито увесь всесвіт, і навіть тоді коли ти не паралізований жахом або нестерпним болем, життя це щохвилинна, щосекундна сутужна боротьба супроти голоду, або холоду,або безсоння, супроти зіпсованого шлунку або зубного болю.

Він відкрив щоденника. Було дуже важливо записати хоч щось до нього. Та жіночка з телезахисту розпочала співати нової пісні. Її голос здавалося міцно застряг у його мозку неначе зазубрені скляні уламки. Він намагався думати про О’Брайєна, для кого або до кого, цей щоденник писався, але натомість він почав думати про всі ті речі які трапляться з ним коли Поліція Думок забере його. І не мало жодного значення, якщо вони тебе вб’ють. Бути вбитим – це те на що ти сподівався. Але перед смертю (ніхто вголос не казав про такі речі, але цілковито усі знали про це) там була усталена практика зізнання через яку мав пройти кожен : принизливе плазування по підлозі та волаюче виклянчування пощади, пронизливий хрускіт зламаних кісток, розтрощені зуби та вирвані з м’ясом скривавлені жмути волосся.

Чому тобі доводилося зносити усі ці страждання, якщо кінець був завжди той самий? Чому не можна було просто вирвати кілька днів або тижнів з твого життя? Ніхто і ніколи не врятувався від викриття і ніхто і ніколи не уник зізнання. Коли хоча б раз ти не встояв і вчинив думкозлочин було цілковито певно, що до визначеної дати ти помреш. Чому тоді чинився увесь цей жах, що нічогісінько не змінював, якого було невідривно умуровано у твоє майбутнє?

Він намагався з трохи кращим успіхом ніж раніше окреслити образ О’Брайєна. “Ми зустрінемося у місці де немає пітьми.” – так сказав йому О’Брайєн. Він добре знав, що це означає, або тільки думав що добре знав. Те місце у якому немає пітьми це уявне майбутнє, яке ніхто з них не міг побачити, але яке, завдяки передбаченню, вони містичним чином поділяли. Але через той голос що нестримно пиляв з телезахисту по його вухах він вже не міг відстежити ланцюжок своїх думок далі. Він узяв сигарету до рота. Половина тютюну відразу ж випала на його язик, гірка пилюка якої дуже складно позбутися геть. Обличчя Старшого Брата виринало та пропливало його розумом, замінюючи О’Брайєнове. Так само як і декілька днів тому, він дістав монетку зі своєї кишені та подивився на неї. Це обличчя пильно дивилося на нього, важко, незворушно, захищаючи : але якого роду посмішка була прихована за цими темними вусами? Неначе свинцевий похоронний дзвін ці слова повернулися до нього :

ВІЙНА ЦЕ МИР

ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО

БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА.

Частина друга

Глава 1

Була середина ранку і Вінстон полишив кубікулу та пішов до вбиральні.

Самотня фігура наближалася до нього з іншого боку довгого,яскраво освітленого коридору. Це була та сама дівчина з темним волоссям. Чотири дні минуло опісля того вечора коли він натрапив на неї біля крамнички старих речей. Як тільки вона підійшла ближче він побачив,що її права рука була на перев’язі,не помітному з більшої відстані оскільки він був того ж кольору що і її спецодяг. Можливо вона пошкодила руку доки поралася з одним з тих великих калейдоскопів на яких купи сюжетних шматів романів поспіхом “накладалися”. Це був звичайний нещасний випадок у Відділі Фікцій.