Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон сперся спиною на підвіконня. Не було жодного сенсу продовжувати далі. Він збирався купити ще трохи пива коли цей старий чоловік зненацька підвівся та швидесенько почовгав до пропахлого сечею боку приміщення. Додаткові півлітра вже діяли на нього. Вінстон сидів хвилини зо дві витріщаючись у свій порожній стакан, і з жалем зрозумів коли його ноги знову вивели його на вулицю. Протягом приблизно двадцяти років, як він зрозумів, наріжне та просте питання – “Чи було життя краще до Революції ніж тепер?” могло раз і назавжди втратити можливість на відповідь. Але навіть зараз було чинним те, що на дане питання неможливо було відповісти,відтоді як розкидані вцілілі з прадавнього світу були не здатні відрізнити одну епоху від іншої. Вони пам’ятали безліч пустопорожніх речей, чвар з колегами по роботі, пошуки втраченого велосипедного насосу, вираз обличчя давно померлої сестри, вихорці пилюки вітряного ранку сімдесят років тому : але усі доречні та актуальні факти лишалися поза межами їх бачення. Вони були наче мураха, що може бачити лише маленькі об’єкти , але не великі. І коли пам’ять підводе та письмові записи підроблені – коли все це трапляється, твердження Партії про покращення умов людського життя може бути прийнятим на віру, оскільки не існує і вже ніколи не зможе існувати, жодних інших стандартів з якими це твердження можна б було порівняти.

Цієї миті потяг його думок різко спинився. Він став та подивився догори. Він був у вузькому провулку, на якому було декілька похмурих та сумнівних крамничок розкиданих та втулених поміж житлових будинків. Прямісінько над його головою висіло три знебарвлених металевих шари, що виглядали так наче колись були позолочені. Це місце здалося йому знайомим. Ну звісно ж! Він стояв попереду тієї крамнички старих речей у якій він свого часу придбав свого щоденника.

Болючий напад переляку ніби розпечене лезо пройшов крізь нього. Було від самого початку достатньо безрозсудним вчинком купувати того записника,і він поклявся ніколи навіть близько не підходити знову до цього місця. Проте тієї миті коли він поринув у свої думки, його ноги за власної волі привели його сюди знову. Це була саме та цілковито самовбивча спонука від якої він намагався захистити себе щоразу відкриваючи свого щоденника. Тієї ж самої миті він зауважив, що не дивлячись на те що було близько двадцять першої години, цей магазинчик ще був відчинений. З відчуттям що він буде менш кидатися в очі всередині ніж тиняючись по тротуару, він покрокував у дверну пройму. Якщо його будуть розпитувати, він може досить правдоподібно відповісти, що лише намагається купити лезо для бритви.

Власник щойно розпалив ручну масляну лампу, що видавала нечистий, але приємний запах. Він був чоловіком близько шістдесяти років, хворобливий та зігбений, з довгим та доброзичливим носом і м’якими очима спотвореними товстими окулярами. Його волосся було майже повністю сивим, але його брови були густими і все ще чорними. Його окуляри, його галантність та нервові рухи, і той факт що він носив старезний жакет з чорного оксамиту, створювали навколо нього ауру інтелігентності, неначе він був певного роду літературознавцем, або музикантом. Його голос був м’який і водночас побляклий,а його акцент був не такий зіпсований як у переважної більшості пролів.

“Я упізнав вас коли ви ще були на тротуарі,” – відразу ж мовив він – “Ви той джентльмен, що купив для молодої леді розкішний подарунковий записничок. То був чудовий взірець паперу, справді був. Кремовий, як раніше його називали. Такого паперу вже не виготовляли більш ніж – ох, насмілюся сказати, п’ятдесят років.” Він пильно вдивлявся на Вінстона з-під верхнього краю своїх окулярів. “Чи можу я запропонувати щось особливе для вас? Чи ви просто бажаєте оглянути все тут?”

“Я проходив повз,” – непевно сказав Вінстон – “Я лише заглянув на хвильку. Не маю нічого конкретного на думці.”

“Ну от і добре,” – відповів той інший – “оскільки навряд чи я зміг би чимось вас порадувати.” Він зробив апологетично вибачальний жест своєю м’якою та лагідною, наче верба, рукою. “Ви й самі можете бачити як воно; порожня крамничка, як ви могли б помітити. Тільки між нами, торгівля антикваріатом вже на межі зникнення. Жодних замовлень вже нема і жодного постачання також. Меблі, китайський фарфор, скло – все це побилося та поступово зникло. А металеві вироби, звісно, переважним чином було розплавлено. Я вже багато років навіть і не бачив латунних канделябрів.”