Джордж Оруэлл - 1984

Старий чоловік знову посвітлішав.

“Лакеї!” – сказав він – “Саме цього слова я наразі не чув дуже давно. Лакеї! ЦЕ постійно повертає мене назад, це так. Я пригадую, ох бісову прірву років тому – я зазвичай ходив до Ґайд Парку в неділю удень, шоб послухати шо ці типчики там патякають. Армія Спасіння, Римокатолики, Євреї, Індійці – усі хто тільки міг там були. І там був один типчик – ну я не можу назвати тобі його імені проте він насправді був дуже потужним промовцем. Добрячої ж прочуханки він їм задав!Лакеї! – казав він – Лакеї буржуазії! Холопи правлячого класу! Паразити так він ше називав їх. І гієни – безсумнівно він ше називав їх гієнами. Звичайно ж це він звертався до Лейбористської Партії, ти ж розумієш.”

Вінстон мав таке відчуття, що вони ніби розмовляють по зіпсованому телефону.

“Що я насправді хочу дізнатися так це ось що,” – сказав він – “Чи відчуваєте ви що маєте більше волі зараз ніж у ті дні? Зараз ви почуваєте себе більше людиною? У старі часи, ці багатії, ці люди з самої верхівки…”

“Палати Лордів,” – додав несподівано поринувши у спогади старий чоловік.

“Палати Лордів, якщо вам так більш до вподоби. Все про що я запитую це, чи відносилися ці люди до вас як до нижчої істоти тільки тому що вони були багаті, а ви бідні? Чи це дійсно так, що коли ви зверталися до них мали називати їх “Сер” та знімати свій капелюх коли проходите повз них?”

Старий чоловік здавалося глибоко замислився. Він випив приблизно чверть свого пива перш ніж відповісти.

“Так,” – відповів він – “Їм подобалося коли ти торкався свого капелюха вітаючись з ними. Це було шось на зразок виказування поваги. Я звісно з цим особисто не був згоден, але робив так дуже часто. Мусив робити, як ти міг би сказати.”

“І чи було це звичайним – я лише цитую те що прочитав у підручниках з історії – було це звичайним, що ці люди та їх слуги зіштовхували вас із тротуарів у стічні канави?”

“Один з них штовхнув мене одного разу,” – сказав старий чоловік – “Я добре це пам’ятаю, так ніби це було вчора. Це була Ніч Змагань з Веслування – вони ставали жахливо бешкетними та буйними у Ніч Змагань з Веслування – і я налетів на якогось молодого типчика на Шафтесбері авеню. Досить галантного, він був вдягнений у сорочку, циліндр та чорне пальто. Він петляв зиґзаґами по тротуару і я налетів на нього наче ненавмисно. Він сказав : Чому ти не дивишся куди ти йдеш? А я сказав : Ти шо вважаєш шо придбав собі цей чортів тротуар? А він сказав : Я відкручу твою чортову довбешку геть, якщо будеш тут зі мною сперечатися. А я сказав : Ти в зюзю п’яний. Я наваляю тобі і оком не змигнеш, сказав я. І ти не повіриш, він поклав свої долоні мені на грудки та штовхнув мене, добряче так шо я трохи під колеса автобуса не втрапив. Ну, я був дуже молодий у ті дні, і я збирався наваляти йому як слід, лише …”

Відчуття безпорадності оволоділо Вінстоном. Спогади старого чоловіка були нічим іншим як купою сміттєподробиць. Будь-хто міг розпитувати його цілий день і не отримати жодної корисної інформації. Партійні розказні все ще могли бути і правдою, принаймні частково : вони могли навіть бути цілковито правдиві. Він зробив останню спробу.

“Можливо я не чітко висловився,” – сказав він – “Що я хочу сказати так лише це. Ви дуже довго жили; половина вашого життя пройшла до Революції. У 1925 році, наприклад, ви вже були достатньо дорослі. Чи можете ви сказати з того що пам’ятаєте , чи те життя у 1925 році було краще чи гірше ніж тепер? Якщо ви б могли обирати, чи обрали б ви жити тоді або тепер?”

Старий чоловік задумливо дивився на дошку для дротиків. Він допив своє пиво, більш повільно ніж дотепер. Коли він почав розмовляти, то його промова була сповнена толерантного філософського настрою немов би пиво зробило його подобрілим.

“Я знаю чого ви чекаєте шо я скажу,” – сказав він – “Ви чекаєте шо я скажу, шо краще я б був знову молодий. Більшість людей скаже, шо краще б вони лишилися молодими, якшо їх запитати. Ти сповнений здоров’я та сили коли ти молодий. Коли доживаєш до мого віку, то вже ніколи не почуваєшся так добре. Іноді я страждаю від нестерпного болю в ногах, а мої міхури це шось просто жахливе. Шість чи сім разів за ніч мені доводиться вставати з ліжка. З іншого ж боку, у похилому віці є свої великі переваги. Я вже не маю тих самих клопотів. Жодних пустощів з жінками, це дуже добра річ. Я не мав жінки вже близько тридцяти років, якшо порахувати. А шо краще, так це те шо і не хочеться мати.”