Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

То була, зрештою, Балканська війна чи її не було? Якась інтервенція, мабуть, таки сталася; та чи була то війна, цього він достеменно не знав. Людство хвилювали стільки всіляких речей! Установлено новий рекорд висоти польоту — хіба ж не привід для гордощів. Якщо Ульріх не помилявся, тепер той рекорд сягнув 3700 метрів, а літуна звали Жуо. Боксер-негр побив білого чемпіона й виграв світову першість; прізвище він мав Джонсон. Президент Франції поїхав до Росії; точилися розмови про загрозу миру в усьому світі. Якийсь досі невідомий тенор заробляв у Південній Америці такі гроші, яких ще не бачили навіть у Північній Америці. В Японії стався жахливий землетрус; бідолашні японці. Одне слово, відбувалося багато всіляких подій, часи тривали бурхливі: кінець 1913 — початок 1914 року. Але й два роки чи п’ять років тому часи були також бурхливі, кожен день приносив свої хвилювання, одначе про те, що тоді, власне, діялося, люди пригадували погано чи й не пригадували зовсім. Це можна було з пам’яті викреслити. Нові ліки проти сифілісу виготовив… Дослідження обміну речовин у рослинах виявили. Підкорення Південного полюса здавалося… Експерименти Ойґена Штайнаха викликали. Так можна було відмовитись від доброї половини певности, великого значення це не мало. Дивна все ж таки річ — історія! Про ту чи ту подію можна було з певністю стверджувати, що своє місце в історії вона вже посіла або ще, безперечно, посяде; але в тому, що ця подія взагалі сталася, жодної певности не було. Адже для того, аби що-небудь сталося, потрібно, щоб воно сталося ще й у якомусь певному році, а не в якому-небудь іншому чи й зовсім не сталося; а ще треба, щоб сталося воно само, а не загалом щось подібне чи щось у цьому дусі. А саме цього про історію жодна людина стверджувати й не може, хіба що в цієї людини все записано, як у газеті, або йдеться про справи професійні чи майнові, адже за скільки років дістанеш право вийти на пенсію чи коли збереш або витратиш певну суму — це, звісно, важливо, і в такому зв’язку й війни можуть набути ваги знаменних подій. Вона має вигляд невпевнений і скошлачений, наша історія, якщо розглядати її зблизька, — так наче це лише не зовсім утрамбована трясовина, але потім, хоч як дивно, виявляється, що нею пролягає шлях, той самий «історичний шлях», про який ніхто не знає, звідки він узявся. Саме оця роль слугувати матеріалом для історії й викликала в Ульріха обурення. А освітлена коробка, де він, погойдуючись із боку в бік, їхав, здавалася йому машиною, в якій протрушують по кілька сотень кілограмів людей, готуючи з них майбутнє. Сто років тому вони з такими самими обличчями сиділи в якому-небудь поштовому диліжансі, й хто знає, що з ними буде ще через сто років, але й новими людьми в нових засобах пересування майбутнього вони сидітимуть точнісінько так само. Ось що відчув Ульріх, і його обурило це беззахисне визнання перемін та обставин, безпорадна солідарність із сучасністю, безладно-покірне, по суті, негідне людини підсобництво у творенні сторіч; це було так, немовби він раптом повстав проти капелюха якогось досить дивного фасону, що виявився в нього на голові.

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.