Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

— Я порадила йому спровадити тебе на той світ, — промовила Клариса.

— Що?!

— Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

— Отакої! Оце вигадала!… — розгублено відповів Ульріх.

— Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

— Чого ж, думати можна, — відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те — зовсім поряд.

— Та що там — думати! — урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. — Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.

— А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, — сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

— Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. — промовив він. — Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона — кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, — так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

— Не називай мене Кларисонькою, — надула вона губи, — а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

— Це я, звісно, просто так висловилась, — повела вона далі.

— Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії — ні ти, ні Вальтер!

— Ти обізвала мене жахливим словом — пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, — це така, як у Вальтера, — й активна!

— А що воно таке — активна пасивність? — зацікавлено спитала Клариса.

— Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

— Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

— Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

— А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.