Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:

— Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це — майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!

Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це — речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.

— Цього ніхто не знає, — спокійно відповів Арнгайм. — Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили — з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, — само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту — це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, — не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється — щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду — давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.

Ульріх, у відповідь на Арнгаймове запитання, чи не викликає це в нього огиди, стенув плечима. Роздвоєність моральної свідомости, про яку казав Арнгайм, це найстрашніше явище в нинішньому житті, існувала завжди, але свого жахливого чистого сумління вона набула лише внаслідок загального поділу праці й тому позначена певними рисами його величної неминучости. Ульріхові гидко було навіть обурюватися з приводу цієї неминучости, внутрішній опір уперто породжував у ньому те смішне й приємне відчуття, яке дає стокілометрова швидкість, коли край дороги стоїть і свариться укритий курявою мораліст. Тому, коли Арнгайм змовк, він насамперед сказав:

— Розвинути можна будь-яку форму поділу праці. Запитання, яке ви маєте право мені поставити, полягає, отже, не в тому, чи «викликає це в мене огиду», а в тому, чи вірю я, що можна досягти не такого ганебного становища, не повертаючи вимушено назад!

— О, ця ваша Генеральна інвентаризація! — укинув Арнгайм. — Ми чудово розподілили види діяльности, лишень забули подбати про інстанції, які об’єднали б ті види в одну систему; ми постійно, за найновішими патентами руйнуємо мораль і душу й гадаємо, нібито їх можна зберегти, послуговуючись давніми домашніми засобами релігійних і філософських традицій! Я не люблю глузувати в такому тоні, — похопився він, — і взагалі дотепність вважаю річчю надто двозначною; але й пропозицію реорганізувати сумління, яку ви при нас зробили графові Ляйнсдорфу, я теж ніколи не вважав просто жартом.

— То був жарт, — різко кинув Ульріх. — Я в таку можливість не вірю. Скоріше вже я припущу, що європейський світ побудував диявол, а Бог дає змогу своєму конкурентові показати, на що той здатний!

— Гарна думка! — сказав Арнгайм. — Тоді чому ж ви на мене, однак, розгнівалися, коли я не схотів вам повірити?