Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том II

На вулицях іще плавом пливли збунтовані натовпи, й Арнгайм, що саме стояв край вікна, рушив назустріч Ульріхові, щоб привітатися. Ця випадкова й несподівана зустріч, якої Арнгайм шукав так нерішуче й довго, змусила його обличчя пожвавішати, але він поклав бути обережним і не знав, із чого краще почати. Ульріх також не важився відразу повести мову про галицькі нафтові родовища, тож після перших привітальних слів обидва відразу змовкли, зрештою разом підійшли до вікна й німо задивилися на збуджену юрбу внизу.

По хвилі Арнгайм промовив:

— Я вас не розумію; хіба не стократ важливіше поринути в життя, ніж писати?!

— Та я нічого й не пишу, — коротко заперечив Ульріх.

— І добре робите! — догідливо сказав Арнгайм. — Писанина — це, як і захоплення перлами, хвороба. Ось погляньте… — Двома доглянутими пальцями він показав на вулицю, і цей жест, хоч і досить швидкий, трохи нагадував папське благословення. — Люди йдуть гуртами й поодинці, і час від часу щось усередині змушує одного з ротів роззявлятися й кричати! Іншим разом цей самий чоловік сів би, мабуть, писати; тут ви маєте рацію!

— Але ж ви й самі — знаменитий письменник?!

— О, це ще нічого не означає! — Та після цієї відповіді, якою Арнгайм за своєю люб’язною манерою лишив питання відкритим, він обернувся до Ульріха і, статечно поставши перед ним груди в груди на всю свою ширину й роблячи після кожного слова великі паузи, промовив: — Дозвольте у вас дещо спитати!

Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.

— Сподіваюся, — почав Арнгайм, — ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони — що, зрештою, нерідко трапляється — нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що — я хотів би це узагальнити — що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?

Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».

— Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?

— На мою думку, — обережно й неохоче мовив Ульріх, — це нагадує виробництво тканини — тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.

— Інакше кажучи, — підхопив Арнгайм, — я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!

— Я нічого, анічогісінько не вимагаю, — сказав Ульріх.

— О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! — Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. — Відповідальні вожді повинні вірити, що їхнє завдання — не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?