Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Підписуючи угоду, Ульріх поцікавився в чоловіка, чи траплялося йому бачити тут у місті електричну ковбасну машину із зображенням на корпусі святого Луки — заступника різників; сам він, мовляв, якось бачив таку машину в Брюсселі… Але відповіді Ульріх так і не дочекався, бо місце того чоловіка вже зайняв наступний відвідувач, який від нього теж чогось хотів, і цей наступний був журналіст, і потрібні йому були відомості для некролога в головній крайовій газеті. Ульріх їх дав і відпустив похоронника, та, коли почав відповідати на запитання про найважливіші віхи в батьковому житті, вже не знав, які з них важливі, а які — ні, і відвідувач мусив йому допомагати. Аж тепер, завдяки професійній допитливості газетяра, що вмів немовби обценьками витягувати з людей потрібну інформацію, — аж тепер справа посунулася вперед, і в Ульріха склалося враження, немовби він став свідком створення світу. Той молодик, журналіст, спитав, як старий добродій помер — після тривалої хвороби чи несподівано, й коли Ульріх відповів, що батько до останнього тижня читав лекції, газетяр зробив із цього: «При доброму здоров’ї і сповнений творчої снаги». А потім від життя старого чоловіка просто тріски полетіли, аж поки лишилося кілька ребер та вузлів. Народився 1844 року в Проти-вині, освіту діставав там і там, призначений тим і тим. призначений тоді й тоді; на п’ятьох призначеннях і нагородах найважливіші віхи майже вичерпались. Поміж тим і тим — одруження. Кілька книжок. Одного разу трохи не став міністром юстиції — не вийшло через чиєсь там заперечення. Журналіст занотовував, Ульріх підтверджував — усе, мовляв, правильно.

Журналіст був задоволений, у нього набиралася потрібна кількість рядків. Ульріх дивувався — яка ж невеличка купка попелу зостається від життя. Для всіх відомостей, які він одержував, газетяр мав напоготові шести — й восьмикінні формулювання: видатний учений, широке коло зацікавлень, обережний і мудрий політик, універсальна обдарованість і таке інше; видно, тривалий час тут ніхто не помирав, цих слів давно не вживали, й вони нетерпеливилися прислужитись. Ульріх замислився; він залюбки сказав би про батька й ще що-небудь добре, але суть хронікер уже схопив завдяки своїм запитанням і тепер складав письмове начиння, а те, що лишилося, нагадувало спробу взяти в руку вміст склянки води без склянки.

Тим часом ходанина в будинку трохи стихла, адже напередодні Аґата відсилала всіх до брата, але тепер ця повінь спала, й Ульріх, коли репортер попрощався, лишився сам. І на душі в нього чомусь стало гірко. Чи не мав рації батько, тягаючи мішки знань і перелопачуючи потихеньку в засіках гори знань, а в усьому іншому просто здаючись на волю того життя, в якому вбачав силу й могутність?! Ульріх згадав про свою працю, яка лежала неторканою в письмовому столі. Про нього, Ульріха, мабуть, не можна буде навіть сказати, як про батька, що він щось перелопачував! Він ступив до кімнатки, де лежав покійник. Ця застигла, з голими стінами келія серед метушні, яку сама ж таки й спричинила, мала навдивовижу моторошний вигляд; заклякло, немов цурпалок, плавав мрець серед хвиль діловитости, хоча якоїсь хвилини картина ця оберталася на свою протилежність, і тоді живе здавалося застиглим, а мрець, здавалося, починав поковзом рухатися — спокійно, аж моторошно. «Що тому, хто пливе на пароплаві, — казав він тоді, — до міст, які лишаються за пристанями? Я тут жив і поводися так, як того вимагали, а тепер я знову пливу!…» Непевність людини, котра, живучи серед інших людей, хоче чогось іншого, ніж вони, стисла Ульріхові серце. Він кинув погляд на батькове обличчя. Можливо, все, що він вважав своєю особистою особливістю, було не що інше, як такий собі залежний від цього обличчя протест, що ним він колись давно по-дитячому загорівся? Ульріх пошукав очима дзеркала, але дзеркала ніде не було; крім цього сліпого обличчя, тут узагалі не було більш нічого, від чого відбивалося б світло. Він спробував знайти в цьому обличчі риси, подібні до своїх. Може, вони й були. Може, в ньому було все — порода, родинна пов’язаність, щось неособисте, потік спадковости, де кожне — ще не хвиля, а тільки баранці на ній, може, були обмеження, смуток, споконвічне повторення й повернення на круги свої духу, який він ненавидів усією своєю глибокою волею до життя!

Охоплений цим раптовим смутком, Ульріх подумав, чи не спакувати йому валізи й не поїхати звідси ще до похорону. Якщо він і справді ще здатний був чого-небудь домогтися в житті, то що йому було тут робити?