Кінг С. - Доктор Сон

— Спи, серденько.

Тим холодним зимовим світлом все ще було осяяне її бліде, втомлене обличчя.

— Вона знає, що я прийду по неї.

Біллі хотів було прибрати волосся, що впало їй на очі, а потім подумав — а якщо вкусить? Мабуть, це було глупство, але… цей вогник в її очах. Його мати іноді такою бувала, якраз перед тим, як дати волю своєму норову і відшмагати когось із дітей.

— Тобі стане краще вранці. Мені й самому хтілося б повернутися цієї ж ночі — я певен, твій тато того самого хтів би, — але я не годний вести машину. Щастя вже, що я аж сюди її довів і не злетів з дороги.

— Мені б хотілося поговорити з мамою і татом.

Власні мати і батько Біллі — аж ніяк не кандидати на звання «Батьків року», навіть у найкращі свої моменти — давно померли, і йому хотілося тільки заснути. Він тоскно подивися крізь прочинені двері на ліжко в сусідньому номері. Скоро, але поки ще ні. Він витяг свій мобільний і розкрив його. Той продзвонив двічі, і далі Біллі вже говорив з Деном. За кілька митей він передав слухавку Абрі.

— Твій батько. Гайда, то й гайда.

Абра вхопила телефон.

— Тату? Тату? — сльозами почали наповнюватися її очі. — Так. Я… перестань, тату, цілком в порядку . Просто така сонна, що ледве можу… — Очі її розширилися від раптової думки. — А з тобою все гаразд?

Вона слухала. Очі Біллі почали склеюватися, але він із зусиллям їх розплющив. Тепер дівчина вже гірко ридала, і він трохи ніби зрадів. Сльози пригасили той вогник в її очах.

Вона віддала слухавку назад.

— Це Ден. Він знову хоче побалакати з вами.

Він узяв телефон і слухав. Потім сказав:

— Абро, Ден хоче знати, як ти гадаєш, чи нема тут інших поганців. Достатньо близько, щоби дістатися сюди цієї ночі?

— Ні, я гадаю, Крук збирався зустрітися з декількома іншими, але вони все ще дуже далеко звідси. І вони не зможуть вирахувати, де ми — вона широчезно позіхнула, — без нього їм це нікому сказати. Скажіть Дену, що ми в безпеці. І ще скажіть йому, щоб він переконав у цьому мого тата.

Біллі переказав ці слова. Коли він закінчив розмову, Абра вже згорнулася на ліжку, підтягнувши коліна до грудей, і тихо сопіла. Біллі дістав з шафи ковдру і вкрив її, потім підійшов до дверей і перевірив ланцюжок. Подумав і для певності підставив під дверну ручку стілець. «Хто про безпеку дбає, біда того обминає» , — любив приказувати його батько.

14

Роза відкрила сейф під підлогою і витягла один із балонів. Так і стоячи на колінах між передніми сидіннями «ЕрфКрузера», вона його зірвала і нахилилася ротом над шиплячим ковпачком. Нижня щелепа відвисла в неї аж до грудей, а дно її голови перетворилося на чорну діру, з якої стирчав єдиний зуб. Її очі, зазвичай високоглядні, зараз спливли вниз і затьмарилися. Її обличчя перетворилося на скорбну посмертну маску, з-під якої явно проступав череп.

Вона прийняла духу.

Закінчивши, вона поклала назад балон і сіла за кермо свого автодому, дивлячись прямо вперед. « Не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо… я сама приїду до тебе ». Ось що вона сказала. Ось що вона наважилася сказати їй, Розі О’Гера, Розі Циліндр. Отже, тоді не просто сильна; сильна і мстива . Сердита.

— Нумо, вперед, дорогенька, — промовила вона. — І залишайся сердитою. Що ти будеш сердитішою, то нерозважливішою ти будеш. Приїзди побачитися зі своєю тітонькою Розою.

Щось тріснуло. Вона подивилася вниз і побачила, що відломила нижню половину керма «ЕрфКрузера». Дух надавав силу. Руки в неї кровили. Роза відкинула геть зазублену пластикову дугу, піднесла долоні собі до обличчя й почала їх облизувати.

Розділ шістнадцятий Те, що було забуто

1

Тієї ж миті, як Ден закрив телефон, Дейв промовив:

— Давайте заберемо Люсі й поїдемо по Абру.

Ден похитав головою.

— Вона сказала, що з нею все гаразд, і я їй вірю.

— Але ж вона була під наркотиком, — сказав Джон. — Її судження може бути не найкращим зараз.

— Вона була достатньо розсудливою, щоб допомогти мені подбати про того, що вона називає його Круком, — сказав Ден, — і я їй в цьому довірився. Дамо їм виспати з себе те, чим їх був накачав той покруч. На нас чекають інші справи. Важливі справи. Ви мусите мені тут бодай трішки довіряти. Доволі скоро ви побачитеся зі своєю донькою, Девіде. Але зараз краще вислухайте мене уважно. Ми підкинемо вас до квартири вашої бабці-тещі. Ви мусите привезти вашу жінку в шпиталь.

— Я не знаю, чи вона повірить мені, коли я розкажу їй, що трапилося сьогодні. Я не знаю, наскільки я зможу бути переконливим, коли сам ледве в це вірю.