Кінг С. - Доктор Сон

Вона вхопила Дена за плече, її нігті уп’ялися, як пазурі, йому в плече під сорочкою.

— Забирайтеся геть від неї. Ви її не знаєте. Ви маєте відношення до моєї матері не більше, ніж до моє дочки…

— Притиште голос, — промовив Ден, не обертаючись. — Ви в присутності смерті.

Гнів, який підтримував її жорсткість, вмент розчинився, послабивши її суглоби. Люсі опустилася на край ліжка поряд з Деном і дивилася на ту воскову камею, якою стало тепер обличчя її бабусі. Потім вона подивилася на змученого, порослого щетиною чоловіка, який сидів, тримаючи мертві руки, пальці яких так і залишилися перевиті чотками. Незауважені нею сльози великими, чистими краплями почали стікати по її щоках.

— Я не можу зрозуміти й половини того, що вони намагалися мені торочити. Тільки, що Абру було викрадено, але тепер з нею все гаразд — імовірно — і вона в мотелі з якимсь чоловіком на ім’я Біллі, і вони обоє зараз сплять.

— Все правда, — сказав Ден.

— Тоді поділіться зі мною вашими святішими за святий престол енцикліками, будьте такі ласкаві. Я розпочну жалобу по своїй бабусі після того, як побачу Абру. Після того, як зможу обняти її. А зараз я волію знати… я волію… — Вона відсахнулася, дивлячись то на Дена, то на свою мертву бабусю, то знову на Дена. Її чоловік стояв у неї за спиною. Джон біля дверей палати № 9, прихилившись до одвірка. — Ваше прізвище Торренс? Вас звуть Деніел Торренс?

— Так.

Знову те повільне переведення очей від застиглого профілю бабусі на чоловіка, який був присутнім у мить її смерті.

— Хто ви, містере Торренс?

Ден відпустив руки Четти і взявся за руки Люсі.

— Ходімо зі мною. Недалеко. Тільки на той бік кімнати.

Вона підвелася, не протестуючи, так само вдивляючись йому в обличчя. Він повів її до дверей ванної, які стояли прочиненими. Він увімкнув світло і показав на дзеркало понад раковиною, в якому вони відбивалися обрамлені, немов на фотографії. Побачене таким чином залишало мало сумнівів. Жодних насправді.

Він сказав:

— Мій батько був вашим батьком, Люсі. По батькові я ваш рідний брат.

7

Повідомивши старшу сестру про те, що на її поверсі сталася смерть, вони пішли до маленької позаконфесійної шпитальної каплички. Люсі знала дорогу; хоча й не вельми віруюча, вона провела там багато годин у роздумах і спогадах. Це було втішливе місце для такого роду занять, які просто необхідні, коли той, кого любиш, наближається до свого кінця. О цій годині вони були там самі.

— Спершу перше, — сказав Ден. — Я мушу запитати, чи ви мені вірите. Ми можемо зробити аналіз ДНК, коли на те буде час, але… чи потрібно нам це?

Люсі безтямно похитала головою, не відриваючи очей від його обличчя. Здавалося, вона намагається його запам’ятати назавжди.

— Господи-Ісусе, я ледве можу віддихатися.

— Я подумав, щось у тобі ніби є знайоме, тільки-но вперше тебе побачив, — сказав Дену Дейв. — Тепер я розумію, чому. Я б здогадався раніше, гадаю, якби тоді не… ну, ти розумієш…

— Отак, просто на очах, — промовив Джон. — Дене, а Абра знає?

— Звісно, — усміхнувся Ден, згадавши Абрину теорію відносності.

— Вона дізналася з вашого мозку? — спитала Люсі. — Завдяки отій своїй телепатії?

— Ні, тому що я сам про це нічого не знав. Навіть така талановита особа, як Абра, не може прочитати того, чого нема. Але на більш глибшому рівні ми обоє знали. Чорт, ми навіть промовляли це вголос. Якби хтось спитав, що ми робимо разом, ми домовилися казати, що я її дядько. Ким я й є. Мені мусило б це дійти швидше, аніж це трапилося насправді.

— Це випадок за межами випадковості, — сказав Дейв, хитаючи головою.

— Ні, аж ніяк. Це найдальша у світі річ від випадковості. Люсі, я розумію, що ви збентежена й сердита. Я розповім вам усе, що знаю, але це забере якийсь час. Дякувати Джону і вашому чоловіку, і Абрі — їй найбільше — ми його трохи маємо.

— По дорозі, — сказала Люсі. — Ви зможете розповідати мені по дорозі до Абри.

— Гаразд, — погодився Ден, — по дорозі. Але спершу три години сну.

Вона замотала головою раніше, ніж він закінчив цю фразу.

— Ні, зараз. Я мушу побачити її якомога швидше. Як ви не розумієте? Вона моя донька, її були викрали, і я мушу побачити її!

— Її були викрали, але тепер вона в безпеці, — сказав Ден.

— Ви це кажете, звичайно, що ви так кажете, але ж самі не знаєте.

— Так Абра каже, — відповів він. — А вона знає . Послухайте, місіс Стоун, Люсі, вона зараз спить, і їй потрібно виспатись. «Мені теж. У мене попереду довга подорож і, я гадаю, подорож ця буде важкою. Дуже важкою» .