Кінг С. - Доктор Сон

Оточена цими фотографіями, на ліжку спала схожа на скелет жінка, з роззявленим ротом, з низкою перлин, чотками, що звисали їй з пальців. Те волосся, що ще залишилося в неї, було таким ріденьким, що губилося з вигляду на тлі подушки. Її шкіра, колись оливкового відтінку, тепер була жовтою. Підняття і спади її вутлих грудей були ледь помітними. Одного погляду вистачило Дену, щоб зрозуміти, що старша сестра дійсно знала рахунок. Якби тут був Аззі, він лежав би в цій кімнаті, пригорнувшись до цієї старої жінки, чекаючи, поки прийде Доктор Сон, щоб самому продовжувати своє нічне патрулювання коридорної порожнечі, втім, є речі, які можуть бачити лише коти.

Ден сів на краєчок ліжка, зауваживши, що єдина крапельниця, під’єднана до жінки, капає їй фізіологічний розчин. Залишалися єдині ліки, які могли допомогти їй зараз, але в шпитальній аптеці таких не малося. Її канюля перекривилася. Він її поправив. Потім він взяв жінку за руку і подивився на її спляче обличчя.

( «Кончетто» )

Легенька затримка в її диханні.

( «Кончетто, повернися» )

Попід тонкими, посинілими повіками ворухнулись очі. Вона могла дослухатися; вона могла дивитися свої останні сни. Про Італію, можливо. Нахилятися над родинним колодязем, витягувати відро з холодною водою. Нахилятися під гарячим літнім сонцем.

( «Ти потрібна Абрі, повернися, і мені ти потрібна також» )

Це було все, що він міг зробити, і він не мав певності, що цього буде достатньо, поки її очі повільно не відкрилися. Вони були порожніми спершу, але набиралися уваги. Ден бачив таке й раніше. Чудо повернення свідомості. Не вперше він дивувався, звідки вона приходить і куди вона відходить з упокоєнням. Смерть не менше чудо за народження.

Рука, яку він тримав, напружилася. Очі залишалися на Денових очах, і Кончетта посміхнулась. То була несмілива усмішка, але вона була.

— Oh mio caro! Sei tu? Sei tu? Come e possibile? Sei morto? Sono morta anch’io?.. Siamo fantasmi?

Ден не знав італійської, та й не мусив. Він почув, що вона промовляє ідеально чисто в своїй голові.

— О дорогий мій, чи це ти? Хіба це можливо? Чи ти мертвий? І я мертва?

А потім, після паузи:

— Ми привиди?

Ден нахилився до неї, поки його щока не притиснулась до її.

Він зашепотів їй просто у вухо.

Перегодом вона зашепотіла йому.

5

Їхня розмова була короткою, але втішною. Кончетта здебільшого говорила італійською. Нарешті вона підняла руку — це забрало багато зусиль, але вона спромоглася — і погладила його по щетинястій щоці. Вона посміхалася.

— Ти готова? — запитав він.

— Si. Готова.

— Там нема чого боятися.

— Si. Я це знаю. Назви мені ще раз твоє ім’я, signor .

— Деніел Торренс.

— Si. Ти дарунок від Бога, Деніеле Торренс. Sei un dono di Dio . — Ден сподівався, що це правда.

— Даси мені?

— Si. Звичайно. Все, що тобі треба per Abra .

— А я дам тобі, Четто. Ми поп’ємо з колодязя разом.

Вона заплющила очі.

( «Я знаю» )

Ти зараз заснеш, а коли прокинешся…

( «все буде краще» )

Енергія була ще потужнішою, ніж тієї ночі, коли відійшов Чарлі Хейз; він відчував її між ними, коли делікатно стиснув її руки в своїх і відчув гладенькі камінці її чоток своїми долонями. Десь вимикалися лампи, одна по одній. З цим все було гаразд. В Італії маленька дівчинка в коричневій сукенці й сандаліях тягнула воду з холодного горла колодязя. Вона була викапана Абра, ця маленька дівчинка. Гавкав собака. «Il cane. Ginata. Il cane si rotolava sull’erba» . Гавкає й качається в траві. Кумедна Джіната!

Кончетті шістнадцять і вона закохана, чи тридцять, і вона пише вірша за кухонним столом у спекотній квартирці в Квінсі[376], в той час як діти кричать на вулиці внизу; їй шістдесят, і вона стоїть під дощем і дивиться вгору на сотні тисяч спадаючих рисок найчистішого срібла. Вона своя мати і своя праправнучка, і зараз час для її великої переміни, для її великого вояжу. Джіната все качалася в траві, а лампи

( «поспіши, будь ласка» )

гасли одна по одній. Прочинялися двері

( «поспіши, будь ласка, вже час» )

і поза ними обоє вони почули таємничий, п’янкий аромат дихання ночі. Вгорі сяяли всі зірки, які тільки були й є.

Він поцілував її холодне чоло.

— Все добре, cara . Тобі тільки треба поспати. Після сну тобі покращає.

Потім він чекав її фінального зітхання.

Воно прийшло.

6

Він усе ще сидів там, тримаючи її руки в своїх, коли різко відчинилися двері й до палати вбігла Люсі Стоун. Її чоловік і педіатр її дочки увійшли вслід за нею, але тримаючи дистанцію; здавалося, вони бояться, що їх спопелить її страхом, ярістю і бентежним обуренням, які огортали її аурою такої сліпучої інтенсивності, що та була майже видимою.