Andriy - Unknown

— Та що ви мелете? — залементував батько, хапаючись руками за голову. — Чого б це я мав фарбувати волосся! Як це я пофарбував? Що з ним сталося? Це що, якийсь ідіотський жарт?

Його обличчя стало блідо-зелене, мов кислиця.

— Тату, ти його таки пофарбував , — зауважив син. — Воно того самого кольору, як і в мами, тільки значно брудніше.

— Авжеж, пофарбував! — крикнула мати. — Саме б воно колір не змінило! Чого ти хотів досягти? Вродливішим стати, чи що? Ти зараз схожий на звихнуту бабу!

— Дайте дзеркало! — заволав батько. — Нічого тут стояти й горлати на мене! Принесіть дзеркало!

На протилежному кінці стола лежала материна сумочка. Вона її відкрила й дістала коробочку пудри, в якій на кришці зсередини було кругле дзеркальце. Розкрила коробочку й простягла чоловікові. Той схопив і підніс до обличчя — при цьому чи не вся пудра висипалась на його модний твідовий піджак.

— Обережно! — верескнула мати. — Дивися, що ти наробив! Це ж моя найкраща пудра «Елізабет Арден»!

— О Господи! — заверещав батько, дивлячись у дзеркальце. — Що зі мною! Я жахливий! Схожий на тебе, тільки звихнуту! Я не можу в такому вигляді зайти в гараж і продавати машини! Як це сталося?! — Він оглянув кімнату, подивився на матір, потім на сина, тоді на Матильду. — Як це могло статися?! — репетував він.

— Татку, я так собі уявляю, — тихенько припустила Матильда, — що ти був неуважний і замість свого лосьйону взяв з полиці мамину фарбу для волосся.

— Авжеж, так воно й було! — вигукнула мати. — Справді, Гаррі, як можна бути таким дурнем? Чого ти не прочитав етикетку перед тим, як поливати себе тим розчином! Він же в мене страшенно міцний. Я вливаю одну-єдину столову ложку на цілий тазик води, а ти взяв і вилив його собі на голову не розбавляючи! Та тобі, мабуть, повилазить усе волосся! Голова вже пече?

— Ти хочеш сказати, що я залишуся без волосся? — зарепетував батько.

— Мабуть, так, — підтвердила мати. — Перекис водню — дуже сильний хімікат. Його кидають для дезінфекції в унітази, тільки під іншою назвою.

— Та що ти городиш! — заволав містер Вормвуд. — Я тобі не унітаз! Мені не треба дезінфекції!

— Хоч я його й використовую розведеним, — вела далі мати, — та чимало волосся в мене все одно випадає, тож Бог його знає, що з тобою буде. Я взагалі дивуюся, що волосся тобі й досі не повилазило.

— Що робити? — заскиглив батько. — Кажи мерщій, що робити, поки не почало вилазити!

Матильда порадила:

— Тату, я б на твоєму місці добре помила голову водою з милом. Та скоренько.

— І тоді повернеться мій колір волосся? — стурбовано запитав батько.

— Авжеж, ні, дурню, — заперечила мати.

— То що ж мені робити? Я ж не можу вічно ходити в такому вигляді?

— Доведеться пофарбувати на чорне, — відповіла мати. — Але спочатку помий голову, бо не буде що фарбувати.

— Що ж! — вигукнув батько, починаючи діяти. — Негайно домовся зі своїм перукарем, щоб він мене пофарбував! Скажи, що це терміново! Нехай викинуть когось із черги! Я йду нагору мити голову!

З цими словами він вибіг з їдальні, а місіс Вормвуд важко зітхнула й пішла до телефону дзвонити в косметичний салон.

— Часом він робить справжнісінькі дурниці, правда, мамусю? — сказала Матильда.

Мати відповіла, набираючи номер:

— На жаль, чоловіки не завжди такі розумні, як їм здається. Зрозумієш це, як трохи підростеш, моя дівчинко.

Матильда трохи пізно почала ходити до школи. Інших дітей уже з п’яти років, а то й раніше записували до початкової школи, але Матильдині батьки, не дуже переймаючись освітою рідної дочки, забули заздалегідь про все домовитися. Їй було вже п’ять з половиною років, коли вона вперше пішла до школи.

Сільська школа для наймолодших дітей була розташована в похмурій цегляній будівлі з вивіскою «Початкова школа Кранчем Голл». Там навчалося біля двохсот п’ятдесяти учнів віком від п’яти до майже дванадцяти років. Директоркою школи, начальницею і головнокомандувачем цього закладу була дебела жінка середніх років на прізвище пані Транчбул.

Природно, що Матильду записали в перший клас, у якому було вісімнадцятеро інших хлопчиків та дівчаток приблизно її віку. Їхній учительці, котру звали міс Гані, було років двадцять три чи двадцять чотири, не більше. Вона мала привабливо бліде овальне лице мадонни, блакитні очі та світло-каштанове волосся. Була така худенька й тендітна, що здавалося, ніби варто їй упасти, й вона розіб’ється на тисячі друзочок, як статуетка з порцеляни.