Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:

- Слухайте, ви!

- Чого тобі? - непривітно озвався грубий голос.

- Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.

- Тебе не спитав, як відповідати.

- Мерзотник!

Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.

Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:

- Ну, чого?

- Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?

- Ого-го чого забажав.

- Чуєте, негайно, я маю до нього справу.

- Яку справу?

- Не ваше діло, покличте.

- Сам прийде, якщо треба буде.

Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.

Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.

Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.

До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:

- Хто це?

- Пробачте, - пролунав близько над його головою сухий голос, - ви, здається, кликали мене?

- Кликав, але, власне, хто ви?

- Керівник загону.

Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.

- Прошу, одведіть убік світло.

Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.

По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:

- До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.

- Дуже вдячний з такої ласки, - насмішкувато відказав професор.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.

Місцевість важко було впізнати - звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.

Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:

- Що це значить, я не розумію?

Той у відповідь посміхнувся:

- Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?

- Ваша власність?!

- Вас так вражає це слово?

Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.

В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.

Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.

Хід зробив Ерґе.

- Так вас дивує все те, що ви бачили?

- Дивує.

- Але ж я сказав вам уже, що я володар цієї місцевости, що це моя власність.

- Земля, природні багатства в нашій країні - власність держави, - відповів професор.

- Це мене обходить.

- Тоді ви просто пройдисвіт і вдалися до дуже небезпечної авантури.

Ерґе нахабно посміхнувся.

- Хоч би й так!

- Тоді мені з вами нема про що говорити.

- Ви це цілком свідомо й твердо?

- Так.

- Я думаю інакше. Слухайте, професоре, хочете у відкриту, га?

Професор мовчав. Ерґе подумав трохи, не зводячи глузливого нахабного погляду з лиця професора, й по павзі недбало, ніби пустуючи, почав:

- Слухайте, ідемо у відкриту. Азіятський Аероліт ховає в собі незлічимі скарби. Істина! Доводити не будемо. На ці скарби дивляться різні категорії людей по-різному. Я, господар цієї місцевости, висловлюючись грубо, дивлюся на скарби, як на засіб до існування, як на могутню життєву зброю, що дасть мені насолоду в житті, повагу й все, чого я забажаю. Це теж істина! Правда, її може дехто заперечувати. Звичайно, я ці заперечення відкину. Тепер щодо вас. Ви дивитесь на скарби, як вчений - хоча я, можливо, помиляюсь. Ви можете скарби матеріальні перетворити на скарби наукові. Це, зрештою, ваша справа. Більшовики на скарби дивляться інакше. Їм нема діла ні до ваших наукових прагнень, ні до ваших дослідів, їм, як і мені, потрібні гроші. Ви підданий СРСР, і вам краще знати стан науки в цій країні.