Иэн Макьюэн - Спокута

— Усе гаразд, — сказала вона.

— Довелося переглянути звіт по обороні. Треба буде ще раз друкувати. А потім то одне, то інше.

— Переозброєння? — лагідно запитала вона.

— Побоююся, що так.

— Знаєш, усі виступають проти цього.

Він пирхнув.

— Тільки не в нашій конторі.

— І я теж проти.

— Що ж, люба. Сподіваюся, що колись переконаю тебе.

— А я тебе.

В цьому обміні репліками відчувалася взаємна симпатія, а його звичність заспокоювала. Як завжди, він запитав, як у неї пройшов день. Вона розповіла про страшну спеку, про провал спектаклю Брайоні, про приїзд Леона з приятелем, про якого вона сказала:

— Він із твого табору. І йому потрібно щонайбільше солдатів, щоб він міг продати уряду шоколадні батончики.

— А, знаю. Плужні лемехи, загорнені у фольгу.

Вона розповіла про обід, про дикий вигляд Робі за столом.

— Ми справді мусимо посилати його в медичний коледж?

— Так. Це сміливий крок. Типовий для нього. Я знаю, що він зуміє скористатися цим.

Потім вона розповіла, як обід завершився листом близнюків і як були відправлені пошукові групи.

— Маленькі негідники. І де ж їх знайшли?

— Я не знаю. Я все ще чекаю.

На лінії запала тиша, яку переривали лиш далекі механічні клацання. Коли старший державний службовець нарешті заговорив, він уже все для себе вирішив. Те, що він звернувся до неї по імені, що траплялося дуже рідко, підтверджувало, наскільки він серйозний.

— Емілі, я кладу трубку, бо збираюся подзвонити в поліцію.

— Гадаєш, це справді потрібно? Поки вони доберуться сюди…

— Якщо буде щось нове, сповісти мені негайно.

— Почекай…

Вона обернулася на звук. Через головні двері входив Леон. Одразу за ним — Сесилія, обличчя якої було спантеличено застиглим. Потім увійшла Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було білим і мертвим, наче гіпсова маска, і Емілі, яка нічого не могла прочитати на ньому, одразу ж подумала про найгірше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, підійшов до неї, простяг руку до телефону. Штани його від колін до щиколоток були брудними. Де він знайшов болото в таку сушу? Дихав він важко, знесилено, липке волосся звисало з чола. Він вихопив у неї трубку й повернувся спиною.

— Це ти, тату? Так. Слухай, я гадаю, тобі краще приїхати. Ні, не знайшли, але сталося щось гірше. Ні, ні, про це не по телефону. Якщо зможеш, то зараз. Нам все одно треба їм подзвонити. Краще, якщо ти це зробиш.

Вона приклала руку до серця й зробила кілька кроків у напрямку Сесилії й дівчат, які стояли й дивилися на неї. Леон стишив голос і щось швидко бурмотів у трубку, прикривши її рукою. Емілі не чула ні слова й не хотіла почути. Вона б воліла зараз втекти нагору, в свою кімнату, але Леон завершив розмову, грюкнув трубкою і обернувся до неї. Погляд у нього був важкий, очі примружені, і їй подумалося, чи вона справді бачить у них гнів. Він намагався глибоко дихати, губи розтягайся в якійсь дивній гримасі.

— Ходімо до вітальні, де ми зможемо сісти, — сказав він.

Вона чудово все зрозуміла. Він не хотів говорити їй тут, не хотів, щоб вона впала, непритомна, на кам’яну підлогу й розбила собі голову. Вона дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі, — повторив він.

Гаряча синова рука важко лягла їй на плече, і вона відчула крізь шовк, що рука вогка. Цілком безпомічна, вона дозволила повести себе у вітальню, і весь жах зосередився в тому простому факті, що він хотів посадити її, перш ніж розповість, що сталося.

XIII

Через півгодини Брайоні скоїть свій злочин. Свідома того, що в цьому нічному просторі опинилася разом із маніяком, вона спершу трималася густої тіні під стінами будинку й низько пригиналася попід підвіконнями, проходячи повз освітлені вікна. Вона знала, що він рушить головною дорогою, бо саме туди пішла її сестра з Леоном. Коли Брайоні вирішила, що попереду вже безпечно, вона звернула від дому по широкій дузі, яка привела її до стаєнь і до басейну. Безумовно, варто було глянути, чи не сюди побігли близнюки, чи не пустують вони зі шлангами, а може, плавають долілиць на воді, мертві, нічим вже тепер не відрізняючись один від одного. Вона подумала, як могла б описати їх — як вони легенько погойдуються на підсвітленій розколиханій воді, як розповзлося, мов щупальці, їхнє волосся, як їхні одягнені тіла легенько зіштовхуються й знову розходяться. Сухе нічне повітря проникало між шкірою і тканиною сукні, і вона почувалася гладенькою і в’юнкою у темряві. Немає нічого, чого б вона не могла описати: глухий стукіт кроків маніяка, як він скрадається вздовж дороги, тримаючись узбіччя, щоб не почули, як він наближається. Проте з Сесилією був її брат, тому хоч цей тягар був з неї знятий. Вона могла описати також і це чудове повітря, трави з їх солодким коров’ячим ароматом, розпечену землю, яка все ще була вкрита жаринками денної спеки й видихала мінеральний запах глини, і легенький вітерець, який віяв від озера і мав присмак зелені й срібла.