Иэн Макьюэн - Спокута

Вона підстрибцем побігла но траві, думаючи, що могла б так бігти всю ніч, розтинаючи шовкове повітря, підштовхувана сталевою пружиною твердої землі під ногами й тим, як темрява подвоює відчуття швидкості. Вона часом бігла так у снах, потім нахилялася вперед, розкидала руки й, докладаючись на власну віру — це взагалі-то найважче, але досить легко уві сні, — покидала землю, просто сходила з неї і пролітала низенько над огорожами, над воротами, над дахами, потім злітала вгору й радісно ширяла під самими хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Зараз вона відчувала, як можна домогтися цього завдяки самому лиш бажанню; світ, яким вона бігла, любить її і дасть їй усе, чого вона захоче, і дозволить, щоб це здійснилося. А потім, коли це станеться, вона це все опише. Хіба писання не є свого роду злетом, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але зараз крізь ніч крадеться маніяк із чорною, ненаситною душею — вона вже сьогодні звела нанівець його наміри, — і їй потрібно залишатися на землі, щоб його теж описати. Спочатку вона має захистити від нього сестру, а потім знайти спосіб безпечно відтворити його на папері. Брайоні вже не бігла, а йшла й думала, як же він має ненавидіти її за те, що вона перешкодила йому в бібліотеці. І хоч їй було страшно, але це була ще одна ініціація, момент початку існування, ще щось, що діється вперше: коли тебе ненавидить доросла людина. Діти ненавидять щиросердно, примхливо. Їхня ненависть не має значення. Але бути об’єктом ненависті дорослого — це вже введення у справжній новий світ. Це вже вирізнення. Він міг обійти її ззаду й тепер вичікувати зі злочинними намірами за рогом стайні. Вона намагалася не виказувати свого страху. Вона ж витримала його погляд там, у бібліотеці, коли її сестра просковзнула повз неї, ніяк не відреагувавши на факт свого спасіння. Справа не в подяках, вона розуміла це, не в якійсь винагороді. Коли йдеться про самовіддану любов, ніякі слова не потрібні, і вона захищатиме сестру, навіть якщо Сесилія не визнаватиме за нею права на вдячність. І Брайоні зараз не боялася Робі; значно краще, як він стане об’єктом її огиди й зневаги. Вони ж, родина Толлісів, дали йому все, що тільки можна: сам будинок, у якому він виріс, незліченні поїздки до Франції, шкільну форму, книжки, потім Кембридж — а він у відповідь вжив оте жахливе слово проти її сестри й «віддячився» їм за гостинність, вдавшись до фізичного насильства, а потім нахабно сидів за їхнім столом, прикидаючись, що нічого й не сталося. О, це прикидання, як же вона прагнула викрити його! Справжнє життя, те, яке зараз починалося, послало їй негідника у вигляді давнього приятеля сім'ї, з сильними, незграбними руками й суворим, дружнім обличчям, який часто носив її на плечах і плавав із нею в річці, притримуючи, щоб її не знесло течією. І це, мабуть, правильно — правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, протистояти потоку звичної буденності. Адже саме цього ніхто навіть сподіватися не міг, бо ж, ясна річ, появу негідників не оголошують свистом і звинувачувальними монологами, вони не з’являються в чорних плащах і з гидким виразом на обличчі. По той бік дому від неї віддаляються Леон і Сесилія. Вона, можливо, розказує йому про напад на неї. Якщо це так, то він обнімає її рукою за плечі. Усі разом, діти Толлісів проженуть цю тварюку, виженуть його назавжди зі свого життя. Їм треба буде поговорити з батьком, переконати його і вгамувати його гнів і розчарування. Його протеже виявився маніяком! Лолине слово стерло порохи з інших слів, що оточували його — мужик, варіят, тесак, атака, обман — і підтверджували діагноз.

Вона обійшла стайню й зупинилася біля арочного входу, під вежею з годинником. Вигукнула імена близнюків і у відповідь почула лише шурхіт, звуки копит і глухий удар чогось важкого об стінку стійла. Вона порадувалася, що ніколи не хотіла коня чи поні, бо вже б, мабуть, занедбала їх. І зараз вона теж не підійшла до тварин, хоча вони й відчували її присутність. Геніальна, божественна, з їхнього погляду, істота затрималася на краєчку їхнього світу, і вони прагнули її уваги. Проте вона розвернулася й попрямувала до басейну, Ішла й думала, чи повна відповідальність за когось іншого, навіть за тварину, як кінь чи собака, не суперечитиме в основах своїх такій несамовитій і самозаглибленій подорожі, якою є письменництво. Турботи, захист, перейнятість думками іншого, коли ти входиш у них, домінуюча роль у визначенні долі іншого — навряд чи це можна назвати свободою розуму. Можливо, вона стане однією з тих жінок — яких жаліють чи яким заздрять, — котрі воліють не мати дітей. Вона йшла цегляною доріжкою, що бігла навколо стайні. Як і земля, рудуваті цеглини випромінювали тепло, якого набрали вдень. Ідучи ними, вона відчувала це тепло на щоках і на голих литках. Спіткнулася, кваплячись пробігти темним бамбуковим тунелем, і вискочила нарешті в геометрично надійний простір, викладений кам’яними плитами.