Иэн Макьюэн - Спокута

Вона могла тоді увійти, підійти до матері, міцно притулитися до неї і почати підсумовувати цей день. Якби вона так і зробила, то не скоїла б свого злочину. Так багато всього не сталося б, нічого б не сталося, і час би усе згладив, перетворивши цей вечір на незначний спогад: ніч, коли втекли близнюки. Коли це було, в тридцять четвертому, чи п’ятому, чи шостому? Але без будь-якої видимої причини, якщо не брати до уваги невиразного обов’язку пошуків і задоволення від перебування надворі так пізно, вона відійшла від відчинених вікон, зачепивши при цьому одне з них плечем, і те з розмаху зачинилося. Звук був різкий — морена сосна по твердому дереву — і прогримів, як докір. Якщо вона залишиться, то повинна буде щось пояснювати, тому вона тихенько ковзнула в пітьму і пробігла навшпиньках кам’яними плитами й пахучими травами, що росли між ними. А тоді опинилася на газоні, між трояндовими клумбами, де вже можна було бігти безшумно. Вона оббігла кругом будинку, до фасаду, на посилану гравієм доріжку, якою шкутильгала босоніж сьогодні вдень.

Звернувши на дорогу, що вела до мосту, вона пішла повільніше. Вона знову опинилася там, звідки вирушала, і подумала, що мала б бачити або принаймні чути інших. Нікого, проте, не було видно. Побачивши темні силуети рідко посаджених у парку дерев, вона завагалася. Хтось ненавидить її, про це не можна забувати, і він непередбачуваний і готовий на все. Леон, Сесилія і містер Маршал, мабуть, десь далеко. Найближчі дерева, а принаймні їх стовбури, мали людські обриси. Або хтось міг там ховатися. Навіть якби хтось стояв перед деревом, а не за ним, вона б не помітила його. Вперше за цей вечір вона почула, як легкий вітерець пробігає верхівками дерев, і цей знайомий звук занепокоїв її. Мільйони окремих і виразних тривог бомбардували її відчуття. Коли вітер раптом схопився, потім завмер, то звук полетів кудись убік, мандруючи темним парком, як жива істота. Вона зупинилася й замислилася, чи вистачить їй відваги дійти до мосту, перейти його, зійти з нього й рушити крутим берегом до храму на острові. Особливо, коли на карту насправді поставлено так мало — просто її підозра, що хлопчики могли туди дістатися. На відміну від дорослих, смолоскипа в неї не було. Ніхто нічого від неї не очікував, вона ж була для них всього лиш дитиною. Близнюкам не загрожує небезпека.

Хвильку вона постояла на гравії, недостатньо налякана, щоб повернутися назад, недостатньо переконана, щоб іти далі. Вона може повернутися до мами й разом із нею чекати у вітальні. Вона може обрати безпечніший маршрут, вздовж дороги, а потім назад від місця, де дорога заглиблюється в ліс, — і все одно витвориться враження серйозних пошуків. Потім, саме тому, що цей день переконав її, що вона вже не дитина, що вона тепер є персонажем у значно важливішому оповіданні й має бути гідною цього, Брайоні примусила себе рушити вперед і перейти міст. Звідкись знизу, посилений кам’яною аркою, добігав шелест вітру в осоці, якийсь птах несподівано затріпотів крильми по воді й так само раптово стих. Усе це звичайні денні звуки, просто перебільшені пітьмою. А сама пітьма — це ніщо; це не матеріальний об'єкт, це не наявність чогось, це всього лиш відсутність світла. І міст вів усього лиш на штучний острів на штучному озері. Він тут уже майже двісті років, і його відособленість відрізняє його від решти землі, і належить він їй більше, ніж кому-небудь іншому. Вона єдина, хто ще сюди ходить. Для інших він був не більш ніж коридором, що веде до дому й від дому, місточком між двома мостами, орнаментом настільки звичним, що його вже й не помічають. Гардмен із сином приходять сюди двічі на рік косити траву навколо храму. Бродяги проходили тут, не затримуючись. Часом якісь заблукані перелітні гуси вшановували своєю присутністю порослий травою берег. В усіх інших відношеннях він був занедбаним царством кроликів, водяних птахів і водяних щурів.

Тому мало б бути дуже просто пройти трошки берегом, а потім по траві до самого храму. Проте вона знову завагалася і лишень дивилася, навіть не гукаючи близнюків. Біла будівля невиразно мерехтіла в пітьмі. Коли вона дивилася якраз на неї, та повністю розпливалася. Вона стояла метрах у тридцяти від храму, а трошки ближче, посеред вкритої травою галявинки був кущ, якого вона не пам’ятала. Точніше, пам’ятала, що він мав би бути ближче до берега. Дерева — ті, що вона бачила, — теж були не такими. Дуб був надто опуклим, в’яз — надто розлогим, вони ніби змовилися, щоб виглядати дивно. Коли вона простягла руку, щоб торкнутися парапету мосту, її налякала качка різким, неприємним криком із майже людськими інтонаціями. Це, ясна річ, крутий берег не давав їй зрушити з місця, а ще думка, що треба буде спускатися, і той факт, що нема в цьому особливої потреби. Але вона вже прийняла рішення. Вона пішла кругом, балансуючи на нерівній, порослій травою землі, лише внизу зупинилася, щоб витерти об плаття спітнілі руки.