Иэн Макьюэн - Спокута

А крім того, чого вона проситиме у сільського констебля? Поки він розкаже їй, що хлопці — це хлопці, поки сформує пошукову групу з півдесятка місцевих жителів, піднявши їх з ліжка, мине година, й близнюки вже самі повернуться, до смерті перелякані тим, яким величезним є світ уночі. Власне кажучи, думала вона зовсім не про близнюків, а про їхню матір, свою сестру, а радше навіть про її втілення в тоненькій і гнучкій Лолі. Коли Емілі встала від столу, щоб заспокоїти дівчинку, її саму здивувало почуття обурення. І чим більше вона його відчувала, тим більше бідкалася над Лолою, щоб приховати його. Подряпина на її обличчі була беззаперечною, жахливими були й синці на руках, особливо якщо подумати, що зробили це маленькі хлопчики. Але Емілі охопив давній антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювача — Герміону, яка завжди була на першому плані, яка вже змалечку так майстерно влаштовувала спектаклі, пригортала вона до своїх грудей. І як і колись, чим більше Емілі закипала, тим дбайливішою була. І коли нещасна Брайоні знайшла хлопчачого листа, саме отой антагонізм примусив Емілі так різко повестися з малою. Яка несправедливість! Але думка про те, що її донька чи будь-хто, молодший за неї саму, відкриватиме конверт і ще й загострюватиме ситуацію, роблячи це дещо сповільнено, потім читатиме всім вголос, сповіщаючи новини й опиняючись таким чином у самому центрі драми, викликала старі спогади й ниці помисли.

Протягом усього їхнього спільного дитинства Герміона воркувала, гарцювала й танцювала, викаблучуючись при кожній зручній нагоді й зовсім не думаючи про те — так принаймні вважала її мовчазна й сердита старша сестра, — як безнадійно смішно все це виглядає. І коли, як усі добре знають, одинадцятирічна Емілі до смерті перелякала повну кімнату гостей, влетівши з розгону в засклені двері, й так розпанахала собі склом руку, що фонтан крові витворив яскраво-червоний букет на білій мусліновій сукні дівчинки, яка стояла поруч, то саме дев’ятирічна Герміона опинилася в центрі уваги, влаштувавши дику істерику. Поки забута всіма Емілі лежала на підлозі в тіні канапи, а її дядько-лікар професійно накладав тугу пов’язку, десяток інших родичів робив усе можливе, щоб заспокоїти її сестру. А тепер вона в Парижі розважається з отим, що працює на радіо, а Емілі піклується про її дітей. Plus ça change [12], міг би сказати констебль Вокінс.

А Лолу, як і її матінку, також нічим не стримаєш. Не встигли ще прочитати листа, як вона тут же перевершила братів-втікачів власним драматичним виходом. Мамуся-бо мене вб’є. Але ж саме мамусин характер жив у ній самій. Можна закластися, що коли близнюки повернуться, Лолу ще доведеться шукати. Керована незламною засадою самолюбства, вона побуде в темряві трошки довше, ще й сфабрикує собі якесь нещастя, і всі відчують величезне полегшення, коли вона повернеться, і вся увага буде прикута до неї. Сьогодні вдень, навіть не встаючи з канапи, Емілі здогадалася, що Лола хоче зіпсувати Брайоні спектакль, і ця підозра була підтверджена роздертою навпіл афішею. І як вона й передбачала, Брайоні ховалася десь поза домом, ображалася, і її неможливо було знайти. Як же Лола схожа на Герміону — залишатися безневинною, поки інші через неї впадають у відчай.

Емілі нерішуче стояла в холі, не маючи бажання йти в якусь іншу кімнату, прислухаючись до голосів шукачів знадвору і — якщо бути чесною — відчуваючи полегшення, що нічого не чує. Усе це зникнення хлопчиків — це драма на пустому місці; це життя Герміони, яке наклалося на її власне. Немає жодних причин хвилюватися за близнюків. До річки вони навряд чи доберуться. Вони, безперечно, втомляться і повернуться додому. Вона стояла, оточена товстими стінами тиші, яка сичала в її вухах, стаючи то гучнішою, то тихішою, згідно з якимсь власним ритмом. Емілі зняла руку з телефону, потерла чоло — Богу дякувати, жодних слідів клятої мігрені — і рушила до вітальні. Ще однією причиною не дзвонити констеблю Вокінсу було те, що незабаром Джек телефонуватиме з вибаченнями. Спершу додзвониться міністерська телефоністка, потім вона почує гугнявий з підвиваннями голос молодого помічника, і аж тоді — голос свого чоловіка, який сидітиме за столом, а голос резонуватиме у величезній кімнаті з кесонною стелею. В тому, що він працює допізна, вона не сумнівалася, але знала також, що спить він не у себе в клубі, а він знав, що вона це знає. Але тут нічого не можна було сказати. Або радше надто багато можна було сказати. Вони однаково боялися будь-яких конфліктів, і регулярність його вечірніх дзвінків додому, при тому що вона зовсім не вірила йому, обох їх заспокоювала. І якщо це прикидання було традиційним лицемірством, то вона мусила визнати, що користь від цього була. В її житті були свої власні радості — дім, парк, передовсім діти, — і вона прагнула зберегти їх тим, що не сварилася з Джеком. І їй не так бракувало його присутності, як його голосу по телефону. І нехай він її постійно обманює і навряд чи любить, але завжди уважний до неї; він піклується про неї, раз так винахідливо й протягом уже такого довгого часу годує її вигадками. Його брехня — це свого роду визнання важливості їхнього шлюбу.