Иэн Макьюэн - Спокута

Вони стояли, не рухаючись, десь із півхвилини. Довший час вимагав би володіння могутнім мистецтвом тантризму. Вони знову стали кохатися, спираючись на полиці з книжками, які порипували в такт їхнім рухам. Дуже часто в такі хвилини фантазуєш, що знаходишся в якомусь віддаленому й високому місці. Він уявляв, що йде гладенькою заокругленою вершиною гори, яка стоїть між двома вищими піками. Він нікуди не спішить, уважно все розглядає, має ще час, щоб підійти до кам’янистого краю і зазирнути в майже вертикальну прірву, куди незабаром вимушений буде скочити. Йому кортіло вже зараз кинутися в цей чистий простір, але він — людина, навчена досвідом, він може відійти й почекати. Це нелегко було зробити, бо його тягнуло назад, і він вимушений був опиратися. Поки він не думатиме про край, він не наближатиметься до нього й не відчуватиме спокуси. Він примушував себе пригадувати найнудніші з відомих йому речей — гуталін, вступні анкети, мокрий рушник на підлозі в лазничці. А ще перекинута кришка відра для сміття, і в ній трохи дощової води, і напівкругла пляма від склянки з чаєм на обкладинці віршів Гаусмена. Цей вишуканий інвентарний список був перерваний звуком її голосу. Вона кликала його, запрошувала його, муркотіла щось йому у вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він разом із нею заглядав у прірву, і вони бачили, як безодня обривається вниз крізь пелену хмар. Тримаючись за руки, вони падатимуть горілиць. Вона знову щось повторила, бурмочучи йому у вухо, і цього разу він ясно почув слова.

— Хтось зайшов у кімнату.

Він розплющив очі. Бібліотека, будинок, повна тиша. На ньому його кращий костюм. Так, усе повернулося відносно легко. Із зусиллям повернувши голову, він глянув через плече й побачив лише слабо освітлений стіл, на тому ж самому місці, наче спогад зі сну. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І не було ніяких звуків, взагалі нічого. Вона помилилася, він відчайдушно хотів, щоб вона помилилася, і так воно й було. Він обернувся до неї, щоб сказати їй про це, і тут вона стиснула йому руку, а він знову обернувся. В поле їхнього зору повільно увійшла Брайоні, зупинилася біля столу — і побачила їх. Глупо стояла там, дивлячись на них, а руки звисали по боках, як у ґанфайтера в якомусь вестерні. У цю коротку мить він виявив, що досі ні до кого не відчував ненависті. Це відчуття було таким же чистим, як і любов, але спокійним і раціонально холодним. У ньому не було нічого особистого, бо він так само ненавидів би кожного, хто зайшов у кімнату. У вітальні чи на терасі були напої, і саме там повинна бути Брайоні — з мамою, з братом, якого вона так любить, з маленькими кузенами. У неї нема жодних причин бути зараз у бібліотеці, хіба що аби знайти його й відняти те, що належить йому. Він ясно бачив, як це було: вона відкрила запечатаний конверт, прочитала його записку, їй стало гидко, й вона немовби відчула, що її зрадили. Вона шукала сестру — без сумніву, з твердим наміром захистити чи застерегти її, і почула якісь звуки за зачиненими дверима бібліотеки. Підштовхувана повною необізнаністю, нерозумною уявою та дівчачою прямолінійністю, вона увійшла, щоб покласти цьому край. І їй навіть не довелося цього робити — вони з власної волі відсунулися одне від одного, відвернулися, і зараз обоє крадькома обсмикували свої одежі. Все скінчилося.

***

Тарілки з-під головної страви давно вже винесли, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Чи йому тільки так здавалося, гадав Робі, чи вона дійсно злостиво зробила порції дорослих удвічі більшими за дитячі? Леон вже розливав третю пляшку вина. Він зняв піджак, дозволивши таким чином двом іншим чоловікам зробити те саме. Від вікон долинало тихеньке постукування, коли різні летючі нічні істоти вдаряли у скло. Місіс Толліс торкнулася серветкою губ і розчулено подивилася на близнюків. П’єро щось шепотів Джексону на вухо.

— Ніяких секретів за столом, хлопчики. Якщо ви не заперечуєте, ми всі з радістю послухаємо.

Джексон, якому доручено було говорити, проковтнув слину. Його брат дивився на свої коліна.

— Тітонько Емілі, чи не могли б ви нас відпустити? Можемо ми піти у вбиральню?

— Звичайно. Але треба казати «можна нам», а не «можемо ми». І не треба так детально розказувати, куди ви зібралися.

Близнюки зісковзнули зі стільців. Коли вони вже були біля дверей, Брайоні раптом заволала, показуючи пальцем:

— Мої шкарпетки! На них мої шкарпетки з полуничками!

Хлопчаки застигли на місці, обернулися й соромливо перевели погляд зі своїх ніг на тітку. Брайоні вже підводилася зі стільця. Робі здогадався, що це могутні емоції шукають у дівчинці виходу.