Иэн Макьюэн - Спокута

— Мені дуже жаль, — сказала Брайоні, — але я сьогодні не зробила нічого поганого.

Він недооцінив її. Цей наголос призначався тільки для нього і для її сестри.

Джексон, який сидів біля нього, раптом сказав:

— Якраз зробила. Ти не дала поставити п’єсу. А ми всі хотіли грати в спектаклі. — Хлопчик обвів поглядом стіл, його зелені очі засмучено блищали. — А сама казала, що хочеш, аби ми грали.

— Це правда, — його брат згідно кивав. — Ти сама хотіла, щоб ми брали участь. — Ніхто не знав усього безміру їхнього розчарування.

— Ну, і от вам, — сказав Леон. — От вам рішення Брайоні на гарячу голову. А в прохолодніший день ми б сиділи зараз у бібліотеці й дивилися спектакль.

Ці безневинні балачки, значно приємніші за мовчання, дозволили Робі сховатися за маскою уважної зацікавленості. Сесилія лівою рукою підперла щоку, мабуть, щоб відгородитися й не бачити його навіть краєм ока. Роблячи вигляд, що слухає Леона, який саме детально розповідав, як він бачив короля у вест-ендському театрі, Робі мав змогу розглядати її оголену руку й плече і думав при цьому, що вона відчуває його подих на своїй шкірі — ця думка збуджувала його. На її плечі була невеличка заглибника — в кістці чи між двома кісточками — з ледь помітним пушком по краєчку. Його язик невдовзі оббіжить цей овал, а тоді заглибиться в ямочку. Його збудженість була мало не болючою і ще й загострювалась під тягарем суперечностей: вона була знайомою, як сестра, вона була екзотичною, як коханка; він завжди знав її, він нічого не знав про неї; вона була негарною, вона була прекрасною; вона була меткою — з якою легкістю вона присадила брата, — а двадцять хвилин тому вона плакала; його дурний лист обурив її, але й відімкнув її. Він шкодував, що написав його, і його радувала його помилка. Невдовзі вони опиняться сам на сам, удвох, і буде ще більше суперечностей — бурхлива радість і чуттєвість, бажання і страх перед власною безрозсудністю, благоговіння й нетерплячість почати. В порожній кімнаті десь на третьому поверсі чи далеко від дому, під деревами біля річки. Де? Мати місіс Толліс була зовсім не дурною. Надворі. Їх огорне шовкова темрява, і вони почнуть знову. І це не фантазії, це реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Це ж отой нікчемний Мальволіо так думав, якого він колись грав на лужку в коледжі — «ніщо не стоїть тепер між мною і повним здійсненням моїх надій» [11].

Півгодини тому він ні на що не смів надіятися. Після того, як Брайоні зникла в будинку з листом, він ще гуляв якийсь час, панічно думаючи про те, щоб повернутися. Навіть підійшовши до вхідних дверей, він ще нічого не вирішив і декілька хвилин тупцювався під ґанковою лампою, навколо якої вірно кружляв один-єдиний нічний метелик, і намагався вирішити, який із двох поганих виборів матиме менш згубні наслідки. Усе зводилося до того, щоб увійти зараз, зіткнутися з її гнівом і презирством, дати пояснення, які не будуть прийняті, і найімовірніше бути вигнаним — такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, — це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав — і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, — не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові — це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.

Нарешті він сказав:

— Сі, це була помилка.

— Помилка?

До нього долинали голоси з відчинених дверей вітальні. Він почув голос Леона, потім Маршала. Можливо, страх, що хтось втрутиться, примусив її зробити крок назад і ширше відчинити двері. Він пішов за нею через хол у бібліотеку, в якій було темно, і почекав біля дверей, поки вона намацає вимикач настільної лампи. Коли та загорілася, він зачинив за собою двері. Він гадав, що через декілька хвилин ітиме назад, через парк, до свого котеджу.