Борис Антоненко-Давидович - Як ми говоримо

Таких слів є чимало: "хиба", "вада", "огріх", "прогріх", "похибка", "помилка", "недоробок". Чи не краще й природніше зазвучала б перша фраза, якби замість недоречного там слова "недоліки" поставити "огріхи": «У роботі рільничої бригади виявлено багато огріхів (або "хиб", "недоробок")»? На краще пішло б і в другій фразі, якби там стояло слово "хиби" (або "вади"): «Це оповідання захоплює й хвилює своїм змістом читача, але в ньому є багато стилістичних хиб (вад)».

Українська класична література й народна мова користуються словом "недолік" тільки в значенні «нестача»; для інших значень уживають наведених слів: «Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений«(В. Стефаник).

Російському слову "изъян", близькому своїм значенням до слова "недостаток", в українській мові відповідають "ґанжа" ("ґанджа") або "ґандж", де перший звук – проривний, вимовляється, як латинське «g»: «Бувають люди з природженою ґанжею» (І. Нечуй–Левицький); «У всій стайні нема коня без ґанджу» (з живих уст).

Із цих прикладів бачимо, що наша мова має досить відповідників до російських "недостаток", "недочёт", "изъян", то чи варто заміняти всіх їх одним словом "недолік"? Хоч би тільки з стилістичних міркувань, та й то нема в цьому потреби.

«У місті відчувається погана поштова обслуга», – читаємо в одній газеті, й відразу впадає в очі помилкове використання слова "обслуга", яке має інше значення, ніж те, що надала йому газета.

Обслуга – це не дія, що задовольняє чиїсь потреби, а група людей, призначених виконувати певну роботу, здебільшого в військовій справі. Російським відповідником до цього слова буде "расчёт", "прислуга", як це бачимо в такій, наприклад, фразі: «Гармату викотили на платформу, а обслуга зайняла теплушку» (В. Козаченко).

Коли треба передати дію, спрямовану на виконання якогось завдання, тоді слід удаватись до слів "обслуговування" або "обслужування".

«У постаті головного героя роману перед нами постає облік нашого сучасника», – читаємо в рецензії на художній твір і не можемо зійти з дива: про який це облік пише рецензент? Адже цей іменник, що походить від дієслів "облічувати", "облічити", має в українській мові точне значення: «Скільки ще не взято на облік самостійних груп, які боролися з окупантами, але не знали, як зв'язатися з іншими підпільниками» (Ю. Яновський); «В артілі добре організовано облік і зберігання кормів» («Колгоспник України»).

Рецензент механічно переніс в український текст російське слово, не зваживши на те, що це слово є також в українській мові, тільки з іншим значенням. У цьому не було ніякої потреби, бо українська мова має досить відповідників до російського слова "облик": "обличчя" («Таке обличчя нашого сьогоднішнього села»), "образ" («Бережучи свій національний образ…» – Б. Грінченко), застарілі "подоба" («Фабрика швидко стратила свою опрятну і празничну подобу». – І. Франко) й "лик" («Узяла на себе лик прудкого хлопчика». – Марко Вовчок).

Узявши з цих синонімів той, що найбільше підходить до змісту фрази, рецензент міг би написати: «У постаті головного героя… виникає образ нашого сучасника».

Ці два слова – "особа" й "особистість" – інколи не розрізняють і пишуть: «Особа автора виявляється і в доборі теми, і в характерних, тільки йому властивих образах», – або кажуть: «Ви наговорили мені багато образливого, прошу без особистостей!»

Слово "особа" означає одну людину, індивід: «Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський); іноді, коли мовиться про багатьох людей, це слово в множині заміняє множину інших слів – "чоловік", "душ": «На нараду прийшло багато осіб, але тих, кого хотілось бачити, й не було» (з живих уст); часом воно править за відповідник до російського слова "личность", наприклад, у вислові: «Що за підозріла особа?»

Слово "особистість" означає "індивідуальність людини", "сукупність її духовних і фізичних властивостей": «Авторську особистість не піддаватимеш остракізму, виганяючи її з вірша, де вона в нього існує на Правах ліричного героя» (Є. Гуцало).

Тим‑то й у першій фразі треба було написати: «Особистість автора виявляється…», – а в другій фразі сказати: «Прошу без особистих образ!»

«Багато пам'ятників минулого є в степах України. Це і степові могили, і кам'яні «баби», що стояли на цих могилах, і, нарешті, різні речі, які знаходять у могилах», – читаємо в статті про археологічні знахідки. Але про які пам'ятники пише автор статті? Адже слово "пам'ятник" означає українською мовою монумент, меморіальну споруду (обеліск, плита, піраміда), про які нема й згадки в статті. Те, про що оповідається в статті, є не пам'ятники, а пам'ятки, цебто речі, що належать до культури минулого, як це бачимо в фразі: «Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам'ятки, що збереглися в Південно–західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища» (О. Іваненко). Слово "пам'ятка" вживається й у значеннях «річ, дана на згадку»: «Це перо я дала тобі колись на пам'ятку» (Леся Українка), – «книжка, де викладаються певні відомості чи настанови»: «Інститут готує до видання пам'ятку бригадира з квадратно–гніздового способу посадки деяких овочевих культур і картоплі» («Радянська Україна») – та як синонім іменника "пам'ять": «Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день на пам'ятку про нашу щиру любов» (І. Нечуй–Левицький).