Борис Антоненко-Давидович - Як ми говоримо

Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського "повинная": «Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою» (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно–канцелярського лексикону, як, приміром, слово "бумага" замість "папір" «На щуку хтось бумагу в суд подав». – Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно–канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловій і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: "визнання провини" (чи "помилки"), "признання до вини", "каяття". Російський вислів "принести повинную" краще перекладати українською мовою – "признатись у провині", "покаятися", "повинитися". Через те в репортерській фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: «прийшов‑таки повинитись до міліції» (або «прийшов‑таки до міліції признатись у провині») .

«Вершник перевів подих, кинув оком на юрбу»; «Йому навіть подих перехопило. Скільки тут хліба!» – читаємо в творах сучасних українських письменників і мимоволі згадуємо статтю М. Рильського «Словник і питання культури мови», надруковану в «Радянській Україні» 3 й 4 квітня 1963 р., де тонкий знавець української мови звертає між іншим увагу на недоречність у таких фразах слова "подих". Адже це слово означає не «дихання», а «подув»: «Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця» (О. Донченко), – або вказує на нові впливи: «Подих нової епохи дійшов і до цього великого міста» («Вітчизна»). Російські відповідники – "дуновение", "веяние".

Навпаки, там де йдеться про дихання, українська класика вдавалась до слів "дух" («Вона аж зблідла, дух забивсь». – І. Нечуй–Левицький; «Молодиця не переведе духу, верещить». – Марко Вовчок), "віддих" («Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя». – М. Коцюбинський), "дихання" («Інші квіти в диханні весни розцвітуть». – В. Сосюра).

Російському вислову "задержать дыхание" відповідають українські "затамувати (зупинити, затримати) дух" («Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух». – Ю. Смолич), "затамувати віддих" («Олег, затамувавши віддих, визирнув з‑за димаря». – О. Донченко); російському "перевести дух (дыхание)" – українські вислови "звести дух" «А ви дайте мені дух звести». – Марко Вовчок), "перевести (відвести) дух" («Вийшовши на високу гору, вони стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух». – І. Нечуй–Левицький), "відсапнути" («Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння». – А. Кримський), "відітхнути" («Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув». – І. Франко). Російському вислову "нельзя дух перевести" відповідають українські "не можна дух відвести", "не здихнутися", "не здихатися" («Аж не здишеться, мов тільки що вловлений горобчик». – П. Куліш).

«На полях книжки було багато дрібно писаних олівцем нотаток», – читаємо в одному сучасному оповіданні. Чому написано «на полях», а не "на берегах"? Адже білі краї книжки чи зошита звались і звуться по–українському "береги": «Одну по одній перегортав сторінки. Плями на берегах таїли в собі приємні і неприємні згадки» (Н. Рибак); «Книжка з золотими берегами» (Словник Б. Грінченка).

Словом "береги" інколи позначають краї чогось, наприклад: «Пофарбовані в біле береги тротуарів здавалися примарною стрічкою» (О. Донченко); часом це слово відповідає російському "кайма": «…Одарка мережила крайки, Маланка гаптувала береги» (К. Гордієнко).

Часто помиляються тепер, називаючи краї капелюха або бриля полями: «Поля його капелюха намокли від дощу й сумно звисали». По–українському вони звуться "криси": «Солом'яний бриль широкими крисами ховав од сонця його смагляве обличчя» (Ю. Яновський). Від цього слова в західноукраїнських гірських районах капелюх із широкими крисами зветься "крисаня": «На нім крисаня аж горить» (М. Шеремет).

Слово "криси" виступає іноді як синонім іменника "краї": «Синє полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни» (М. Коцюбинський).

«На поприщі вітчизняної науки ви попрацювали сорок років», – чуємо в одному привітальному зверненні, та й чи в одному тільки? Автори статей і промовці чомусь дуже вподобали цей архаїчний старослов'янізм "поприще", забувши про всі інші українські відповідники, що, мабуть, далеко більше відповідали б нашій сучасності. Чи не краще звучить, замість старозавітного, український вислів "на ниві"? («Сафронов працював на ниві театрального мистецтва рівно стільки, скільки себе пам'ятав». – Ю. Смолич). Або такий же народний вислів "на полі"? «На літературному полі мені щастило». – М. Коцюбинський). Навіть у запозиченому "арена" вчувається більше сучасності, ніж у застарілому "поприще" («На арені боротьби з темрявою і безправ'ям народних мас Леся Українка засвічувала яскраві досвітні вогні». – З промови).