Борис Антоненко-Давидович: Як ми говоримо

Мова – така ж давня, як і свідомість, писав Карл Маркс, підкреслюючи цим органічну єдність свідомості людини й її мови. Вона, як і "безпосередня дійсність думки", як висловився Маркс, є воднораз і великим засобом спілкування людей, бо "виступає в цій функцїї для кожної людини тільки тому, що існує для інших".

Подібно до того, як мова кожної людини має індивідуальні риси – з багатою чи бідною лексикою, з уподобаними словами й зворотами, з простою чи складною будовою речення, так і мова цілого народу має свої виразні, тільки їй притаманні властивості, що позначаються не лише певними правилами сполучення звуків у слова й слів у речення, а вбирають у себе низку понять.

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід'ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі. З рідною мовою мають–бо зв'язок найдорожчі спогади про перше слово, почуте в колисці з материних уст, затишок батьківської хати, веселий гомін дитячого товариства й тихий шелест листя старої верби, під якою вперше зустрівся юнак із коханою дівчиною…

"Мова народу, – писав відомий російський педагог–демократ К. Ушинський у статті "Родное слово", – є найкращий, що ніколи не в'яне й вічно розвивається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється ввесь народ і вся його батьківщина; в ній перетворюється силою народного духу на думку, на картину й звук небо вітчизни, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й річки, її бурі й грози – ввесь той глибокий, сповнений думки й почуття голос рідної природи, який промовляє так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який висловлюється так яскраво в рідній пісні, в рідних мелодіях, у вустах народних поетів". Є мови більш й менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу, та наймиліша й найдорожча для людини – її рідна мова. Як просто й разом із тим зворушливо писав про це Тарас Шевченко:

Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя і, людини й зв'язує її з сучасниками, – в рідній мові чується голос предків, у ній відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу.

"Найбільше й найдорожче добро в кожного народу, – казав колись класик української літератури Панас Мирний, – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування". Цю думку розвиває в згаданій статті К. Ушинський: "Покоління народу проходять одне за одним, але наслідки життя кожного покоління лишаються в мові спадщиною нащадкам. До скарбниці рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя й пережитої радості, – одне слово, ввесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя".

А якої ваги надавав користуванню рідною мовою й дбанню за її чистоту класик російської літератури І. Тургенєв! Коли пішла чутка, що він став писати свої художні твори французькою мовою, І. Тургенєв спростував це в листі до С. Венгерова такими словами: "Я ніколи, жодного рядка в житті не написав не російською мовою; в противному разі я був би не художник, а просто паскуда. Як це можна писати чужою мовою, коли й своєю, рідною, ледве можеш дати собі раду з образами, думками тощо". В іншому листі І. Тургенєв писав: "Бережіть чистоту мови як святиню. Ніколи не вживайте іноземних слів. Російська мова – така багата й гнучка, що нам нема чого брати в тих, хто є біднішим за нас".

Українська поетеса–революціонерка Леся Українка дивилась на свою мову як на зброю:

Могутню визвольну силу бачив у рідному слові великий син українського народу Тарас Шевченко, пишучи: