Борис Антоненко-Давидович - Як ми говоримо

Прислівник "цікаво", котрий звичайно стоїть у фразі з якимось іменником чи займенником у давальному відмінку (мені, тобі, йому, їй, нам, вам), має паралельну конструкцію, що складається з іменника чи займенника в називному відмінку й прикметника "цікавий": «Тарасові цікаво було дізнатися, що саме зробив для старичка Щепкін» (О. Іваненко); «Цікавий я знати, хто мене прийняв би» (Леся Українка).

Чи є якась різниця між цими словами, чи вони – абсолютно тотожні й їх можна довільно вживати на свою вподобу? Хоч ці слова й мають схожість, однак різниця між ними є, що залежить не стільки від змісту, скільки від розміру книжки. Найбільше ми вживаємо слово "книжка": «Ах, я довго вас ждала, ще як над книжкою поезій сміялася, ридала» (П. Тичина); «Письменному – книжка в руки» (М. Номис).

Під словом "книга" розуміємо грубий фоліант, "ґросбух" – головну бухгалтерську книгу, книгу вхідних і вихідних паперів чи так зване Святе Письмо: «Чи то вмер чернець у келії, пишучи святу книгу?» (І. Франко). Виходячи з цього, треба відповідно користуватися словами "книжка" й "книга".

Останнім часом слово "ковдра" стало витискати з ужитку інші українські слова, що також є відповідниками російського "одеяло". «У магазині є вибір літніх ковдр», – читаємо в прейскуранті, хоч навряд чи можна вважати вкривало, пошите на ваті або виткане з грубих вовняних ниток, за річ, належну до літньої постелі. Адже є інші українські назви, що залежать від матеріалу, з якого зроблено вкривало: "коц" – «укривало з вовни або байки» («Вона грюкнула дверима й увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем». – Панас Мирний), "ліжник" – «укривало з дуже грубих вовняних ниток» «…сиділа, доки не зморив її сон, тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником». – Г. Хоткевич). Загальною назвою речі, що нею вкриваються, лягаючи на постелі, незалежно від того, з якого матеріалу її зроблено, є "укривало": «До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння» (І. Нечуй–Левицький).

Отож, у прейскуранті треба було написати: "є вибір літніх укривал" ("або літніх коців", якщо їх зроблено з байки).

«А Ювеналій Дмитрович уже розповідав про недавню катастрофу на Криворізьких копалинах, що належали французькій залізорудній компанії», – читаємо в сучасному творі, де слово "копалина" помилково стоїть тут замість "копальня".

Іменника "копалина" в однині не вживають узагалі, а в множині – "копалини" – це слово означає підземні мінеральні поклади, що їх використовують люди для промислових і господарчих потреб. У російській мові цьому слову відповідає "ископаемые": «Колокольцев прекрасно мандрує по глобусу і мріє про мандрівки й відкриття нових земель, нових копалин» (О. Копиленко).

Копальня – це місце, де добувають корисні копалини, якщо тут добувають руду, то вона зветься рудня. Відповідниками цього слова в російській мові є слова "копь", "рудник", "прииск". Читаємо: «Линуть глибокі копальні в серце залізне землі» (В. Сосюра); «У хрустальних галереях соляних копалень ми нишкли схвильовано, вражені видовищем небаченої краси» (Ю. Смолич).

У художній літературі й публіцистиці слова "коштовність", "коштовні речі" й "дорогоцінність" майже витиснули давнє українське слово "скарби". Може, до цього частково спричинилось те, що іменник "скарб" є синонімом до другого українського слова – "клад" («Нащо ліпший клад, коли в дітках лад». – Приказка), але наша класика та й сучасна українська література широко послугувалися множиною цього іменника – "скарби": «Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі… — їхала Чорним гаєм і попалася розбійникам» (Марко Вовчок); «Розум – скарб людини» (народне прислів'я); «Хай вам завжди мати мила буде скарбом дорогим» (М. Рильський). Отже, не слід цуратись і цього слова. По–різному називаємо ми також скарби, що складаються з коштовних каменів: "дорогоцінний камінь", "самоцвітний камінь", "самоцвіт". Останнє слово майже зникло чомусь тепер з ужитку, а тим часом у А. Кримського читаємо: «Срібло, злото, самоцвіти», в Панаса Мирного: «На довгих листочках грає і сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса». Чи не краще заради уніфікації мови взяти для постійного користування якусь одну з цих трьох назв, що означають однакове поняття, приміром, слово самоцвіт? Мабуть, варто.