Зрештою, я вирішив, що поганий вступ набагато кращий, аніж ніякого, і почав з того, з чого уся ця історія зав’язалася в реальності.
У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.
Як і більшість благопристойних мрій, моя тягнулася корінням з ранньої юності, коли мозок ще не був покритий шкаралупкою цинізму, а очі дивились на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких з роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.
Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою — з довгими патлами і одним-єдиним «I wanna be a rock-star [4] Я хочу бути рок-зіркою (англ.).
» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки усі інші мрії, майже так само як Виговський — війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалась. Хай навіть у вигляді розмитого, ледь вловного марева на задвірках свідомості, що наче легкий запах лісового вогнища і хвої вчувається від футболки після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило — я не став одним з тих невдах, котрі занапастили і розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому я завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я своєї Мрії. А звалась вона — Мексика.
Але давайте про все по-порядку, як кажуть, без вереску і штовханини.
* * *
Я прийшов у цей світ, нічого не відаючи про його прозаїчність. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсім малим курдупелем, я натягнув кашкета на вуха і з головою поринув у процес емпіричного пізнання навколишньої дійсності.
Чесно кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб він мені не подобався, просто колір у нього такий був), і це, схоже, немало позначилося на моєму світобаченні. Тож розгулюючи повсюди у лайновому кашкеті, я сприймав багатогранне життя, яке кипіло і бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за століття до мене, у ті часи, коли планету ще не обтяжували дари цивілізації, коли саме існування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраїй світ здавався загадковим, сповненим таємниць та небезпек.
Я не знаю, у чому насправді була справа: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто кортіло подіставати дорослих тупими запитаннями, але мені, як і багатьом іншим дітлахам, було напрочуд цікаво пізнавати всесвіт. Я п’явся на найвищі деревини, звідкіль поривався дострибнути до неба, пхав у осині гнізда підпалені ялинові гілки (до сьогодні не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат вкарбувався у мою свідомість багряними літерами), пробував надувати котів насосом для велосипеда і дивився, що з того вийде (хто б міг подумати, що все це через отой невдало пофарбований кашкет). Світ мені видавався безмежним, карколомним, подекуди грізним, а значить — запаморочливо привабливим.
Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом та суворою дійсністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом ще радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, уже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби зафіксувати вуличного кота для чергового надування велосипедним насосом мене осінило болюче розуміння того, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок зубастому драконові, бо драконів не існує.
Трохи пізніше мені вдалося пронюхати секретну реляцію про те, що бісовий атракціон, на який я зопалу згодився, спираючись на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас — це тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я відразу пожалкував про своє скороспішне рішення податися до школи і навіть наважився донести своє справедливе обурення до громадськості. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я настільки глибоко покаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітні знання про те, що світ — то банальна і вельми неінтересна штука.
Читать дальше