Максим Кідрук - Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

Отож, перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство й прописка вказані в дужках) оголошується подяка: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму та Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) та його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі.

Окремо хочеться віддячити бравим хлопцям з death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією, і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жару якого вистачило аж до самого кінця подорожі. А ще спасибі Володимиру Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабну чорну морду Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув цілу ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змогу дивитися поєдинок. А ще подяка його тренеру, Емануелю Стюарту, який люб’язно розказав мені про усі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.

Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це — дві британки (одна вчиться у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке слідкувало за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу, і безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки.

Проте особлива вдячність або, як то кажуть, подяка найвищого ступеня, оголошується тим, хто, як сказав один із власників цього особливого найвищого ступеня, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Томові «Retired Traveler [2] Мандрівник-пенсіонер (англ.). » О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кенові та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me [3] Кене, одного дня я повернусь, повір мені… (англ.). …) і парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат з Голландії. І зрештою, усьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не набільшу роль у тому, що ця авантюра втілилась в життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці — Аврааму Пенагосу та Ані Марії Камерас, — які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому й дикуватому Сан-Крістобалі.

Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним з найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, навіть не прочитаєте цих рядків, я є перед вами в боргу, і я вас ніколи не забуду…

М. К. 1 січня 2009 року Рівне, Україна

Усім привіт! Ласкаво прошу до читання!

Я довго думав над тим, як почати свою розповідь.

Ви ж, либонь, розумієте, що перші слова налаштовують на певний настрій, з яким потім сприймається написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинстві «жили собі дід та баба…». Одразу після такої коротенької прелюдії ви розумієте, що перед вами ніщо інше як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляє щось вельми масивне у строгій чорній палітурці, а у першому абзаці очі натикаються на «витоки трансценденталізму заховані глибоко в трансцендентальному ідеалізмі Іммануїла Канта» і так далі у такому ж дусі, то вам безумовно пофортунило, бо ви надибали чийсь філософський доробок. Не треба мати велику кебету, аби зрозуміти, що від такої книженції живота од сміху точно не надірвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тієї ж миті ви почали позіхати та крутити навсібіч головою у пошуках подушки, на якій можна було б мирно подрімати, притуливши до пуза премудрий філософський трактат.

А іноді, розкривши перші сторінки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норріс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у російську рулетку, заряджаючи набоями увесь барабан…». Це, як то кажуть, справжня лірика — для душі. Така вишукана літературна увертюра переконливо свідчить про те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого ґатунку, а це відразу спонукає зручніше вмоститися у кріслі перед батареєю і з задоволенням заглибитись у високоінтелектуальне чтиво.

Отже, гадаю, головну ідею ви схопили.

Чимало часу мізкував я над отією першою фразою, прокручуючи в голові найрізноманітніші варіанти, але так і не вигадав нічого путнього. Один за одним в макітру прилітали кривулясті звороти, пістряві, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я їх немилосердно відбраковував. Я не збирався писати пригодницький роман чи філософський трактат. Так само не хотів, аби ця книга скидалась на мою автобіографію. Кортіло чогось більшого. Хотілось від самого початку налаштувати читача на щось інше, глибше та серйозніше за те, що він може почерпнути зі сторінок захопливого роману чи зиґзаґуватого детективу, і водночас — цікавіше та жвавіше, аніж прісні філософські роздуми про життя, що зазвичай виходять з-під пера невдах-писарчуків, які на практиці жодного разу не вистромили носа далі власної вітальні.