Чин-Нінґ Чу - Кам'яне обличчя, чорне серце

Коли рухаєшся до якоїсь мети, завжди можуть виникнути сумніви щодо здатності досягти її, мотивів досягнення чи заслуженості зиску від цього досягнення. Часто ми відчуваємо потребу спочатку справдити свої мрії.

Людина з «кам’яним обличчям» здатна позбутися своїх сумнівів. Вона відмовляється визнати обмеження, що їх намагаються накласти на неї інші, а ще важливіше, вона відкидає будь-які обмеження, які ми накладаємо самі на себе. Вона не сумнівається у своїх здібностях чи заслуженості винагороди. У власних очах вона досконала.

Світ схильний сприймати наші власні судження про самих себе. Завдяки абсолютній впевненості в собі людині з «кам’яним обличчям» довіряють інші. Вони бачать її як успішну й дають дорогу до успіху.

Чудовим прикладом «кам’яного обличчя видається колишній президент США Рональд Рейган, чиї адміністративні здібності були вельми обмежені. Найважливішою справою його помічників було запобігти необдуманим висловам президента зі складних питань. Щоразу, коли він робив це, незмінно демонстрував жахливе невігластво. Однак містер Рейган мав непорушний імідж великого державного мужа, що діє рішуче, навіть якщо цілком не розуміє проблеми. Його прості відповіді породжували в американців відчуття довіри. Після років соціальних заворушень удома і принижень за кордоном американці знову почувалися добре, відчуваючи, що контроль над справами повернувся. Американці поділяли особисту думку Рональда Рейгана, тому він закінчив свій термін перебування на посаді як найпопулярніший президент у новітній історії.

З другого боку, ще один колишній президент Джиммі Картер краще розумів широкі можливості своєї посади, однак був геть переповнений ними. Він надто добре розумів власні обмежені можливості, а отже, мав великі сумніви щодо важливих питань. Американці сприймали його сумніви як некомпетентність і скинули з посади великою кількістю голосів. Справді розуміючи труднощі, з якими мала справу нація, і дозволяючи громадянам поділяти з ним небезпеку, Картер поширював відчуття безсилого розпачу.

Якби полковник Олівер Норт відчував хоч краплю провини за злочини в Іранґейті, в участі в якому він зізнався, то був би зараз у в’язниці. Натомість він – вільна людина, символ патріотизму для мільйонів і спікер, який збирає величезні гонорари. Він жодного разу не покаявся у своїх злочинних діях. Олівер Норт так сильно вірив у свій патріотизм, що передав героїчний образ мільйонам людей. Людина, менш переконана у своїй правоті, отримала б серйозне покарання за злочини й остракізм від громадськості.

«Кам’яне обличчя» не мусить бути переконливе чи агресивне. Воно може бути смиренне й покірне. «Кам’яне обличчя» – це здатність набувати будь-якого виразу, якого потребує ситуація, незалежно від того, що про це думають інші люди.

Є старовинна китайська оповідка про молодика на ім’я Хан Сін, який мав репутацію вмілого бійця кунг-фу. Якось Хан Сін прогулювався вулицями свого міста й зустрів двох чоловіків, що чули про його майстерність. Та пара викликала молодика на смертний двобій. Хан намагався відхилити виклик, однак чоловіки не дали йому піти. Вони змушували його битися або проповзти по-собачому між розставленими ногами. Хоч для китайця це невимовне приниження, Хан Сін погодився повзти, а не битися.

Звістка про його приниження й боягузтво швидко ширилася всім містом. З нього відкрито сміялися, однак Хан жодного разу не вибачився й не пояснив своєї начебто безхарактерної поведінки. Пізніше він показав себе одним із найміцніших і найбезстрашніших бійців у китайській історії. Для Хана пара недосвідчених розбишак не становила жодної загрози. Просто вони не були гідні змагатися з ним. У душі Хан знав, що він безстрашний воїн. Його не хвилювало, що про нього думають інші. «Кам’яне обличчя» Хана було скромним і малодушним фасадом, яким він скористався, щоб убезпечити себе від потреби вбивати двох таких незначних відморозків.

Протилежністю до внутрішньої гідності Хан Сіна є приклад мого друга, що тепер працює помічником лікаря, розробляючи й патентуючи прототипи медичного обладнання. Спочатку між ним та його керівником відбулася тривала й нерішуча дискусія щодо співавторства під час створення апарата в обмін на технічні знання й уміння мого друга. Відтак він невтомно працював, однак не йшлося про співавторство чи якусь іншу форму компенсації. Мій друг соромиться порушувати цю тему, бо в нього немає нормального прототипу й він не відчуває себе гідним компенсації. Він не просив моєї поради, тож я й не давала її. Думаю, йому було б краще набути «кам’яного обличчя» людини із сильним відчуттям власної гідності. Мій друг отримав би співавторство просто з тієї причини, яку він сам визначив як привід не сперечатися з лікарем: пристрій усе ще не готовий. Він усе ще потрібен.