Клайв Люїс: Листи Крутеня

Ворог, звичайно, протидіятиме тобі. Там, де молитва, існує і небезпека Його негайного втручання. Він по-цинічному байдужий до гідності свого становища, до нашого становища, як становища чистих духів а от на людські істоти, що стоять на колінах, Він безсоромно посилає дар самопізнання. Проте навіть якщо Він і одіб'є твою першу спробу змінити напрям намірів тих, що моляться, не впадай у відчай. У нас є й витонченіша зброя. Людські істоти не починають з того безпосереднього сприймання Його, якого ми, на жаль, не можемо уникнути. Вони ніколи не знали того жахливого сяйва, того пронизливого, всепроникаючого й болючого блиску, який викликає постійні муки у нашому житті, Якщо ти заглянеш у свідомість свого підопічного, то не знайдеш цього. Якщо розглянеш об'єкт, до якого він звертається, то побачиш, що він складений в його уяві із багатьох сміховинних компонентів. Там будуть образи, взяті із картин, на яких зображено появу Ворога внаслідок ганебної події, відомої як Воплочення; там будуть також менш виразні образи — можливо, цілком дикі або по-дитячому наївні — двох інших Осіб. На них буде видно навіть сліди його власної набожності (і фізичних відчуттів, що супроводжують її), втіленої і спрямованої на об'єкт пошанування. Я знаю випадки, коли той, кого підопічний називав «Богом», насправді містився в лівому кутку стелі спальні або всередині його голови, або на розп'ятті на стіні. Та хоч би який був той об'єкт, підопічного треба змусити молитися саме йому, тобто предметові, який створив він, а не Особі, яка створила його. Ти можеш навіть заохотити підопічного ретельно працювати над удосконаленням того предмета і повсякчас тримати його в своїй уяві протягом усієї молитви. Бо якщо підопічний навчиться бачити відмінність, якщо він свідомо спрямовує свою молитву не до того, яким, на нашу думку, Він мав би бути, а до справжнього Ворога, тоді наше становище враз стане хитким. Як тільки всі свої думки і образи він відкине вбік, або якщо він утримає їх, усвідомлюючи їхню чисто суб'єктивну природу, і ввійде у цілком реальну зовнішню невидиму Присутність, яка оточує його тут таки в кімнаті і яку він ніколи не пізнав так, як вона знає його, — тоді наслідки можуть бути непередбачувані. Уникнути такої ситуації — справжньої оголеності душі в молитві — тобі допоможе те, що самі люди не бажають її в такій мірі, як їм здається. Вони, на щастя, часто ще не готові взяти те, що можна одержати за таких обставин!

З прихильністю твій дядько Крутень.

Мій любий Шашеню!

Я трохи розчарований, бо чекав детального звіту про твою роботу, а натомість одержав таку собі абстрактну рапсодію, яким є твій останній лист. Пишеш, що ти «сповнений радості», бо європейці розпочали ще одну війну. Я дуже добре бачу, що з тобою. Ти не сповнений радості, ти — п'яний. Читаючи між рядків твоє вкрай неврівноважене повідомлення про безсонну ніч підопічного, я можу досить точно відтворити стан твоєї свідомості. Вперше за свою діяльність ти скуштував того вина, яке є винагородою за всі наші зусилля, — страждання і збентеження людської душі — і сп'янів. Мені важко звинувачувати тебе. Тобі ще довго треба набувати досвіду. Чи підопічний прореагував на деякі з твоїх страхітливих картин майбутнього? Чи викликав ти в нього тугу за щасливим минулим? Чи відчував він радісний дрож у своєму шлунку? Ти добре грав свою партію, еге ж? Гаразд, усе це цілком природно. Але пам'ятай, Шашеню, — насамперед обов'язок, а все інше потім. Якщо внаслідок твоїх зусиль він утратить лише молитву, то ти вічно відчуватимеш спрагу до того питва, першим ковтком якого тепер втішаєшся. Якщо ж завдяки постійній і холоднокровній праці здобудеш його душу, тоді він буде твій назавжди — повний по вінця живий келих розпуки, жаху та подиву — і зможеш підносити його до губ, коли тобі заманеться. Отож пильнуй, щоб тимчасовий успіх не відволік тебе від справжньої роботи, яка полягає в тому, щоб руйнувати віру й не допускати формування чеснот. У наступному своєму листі неодмінно подай мені повний звіт про ставлення підопічного до війни, щоб ми могли вирішити, як діяти далі: чи зробити з нього палкого патріота, чи ревного пацифіста. Тут є багато можливостей. Але мушу тебе попередити, щоб ти не покладав надто великих надій на війну.

Звичайно, війна — річ забавна. Раптовий страх і страждання людських істот — це законний і приємний відпочинок для безлічі наших трудівників. Але який зиск будемо мати від війни, якщо ми не використаємо її для приведення людських душ до нашого Отця Пекла? Коли я бачу тимчасові страждання людських істот, які нарешті вирвалися від нас, я почуваю себе так, наче на пишному бенкеті скуштував першу страву, а в решті страв мені відмовили. Це гірше, ніж узагалі нічого не скуштувати. Ворог, вірний своїм варварським способам ведення війни, дозволяє нам побачити короткочасні страждання своїх улюбленців лише для того, щоб дражнити й мучити нас, насміхаючись з безперервного голоду, який спричинили Його дії на сучасному етапі великого конфлікту. Отож, подумаймо краще про те, як використати цю європейську війну, а не про те, як одержати від неї втіху. Бо вона має в собі певні тенденції, які вже за самою своєю суттю діють на нашу користь. Ми можемо сподіватися вибуху жорстокості й розпусти. Але якщо не будемо обережні, то станемо свідками того, що тисячі йтимуть у цей час до Ворога, тоді як десятки тисяч, яким бракуватиме наснаги для такого кроку, усе ж відвернуть свою увагу від самих себе і спрямують її на вартості й справи, які здаватимуться їм вищими, ніж вони самі. Я знаю, що Ворог ставиться негативно до багатьох із цих справ. Саме в цьому найяскравіше виявляється Його несправедливість. Він часто захоплює людські істоти, що віддали своє життя за справи, які Він вважає негідними на тій потворно софістській підставі, що людські істоти сприймають ці справи як гарні і дотримуються найкращих із відомих їм засад. Подумай також і про те, які небажані смерті трапляються під час війни. Людей вбивають там (і вони знають, що можуть бути вбитими), куди вони йдуть, якщо взагалі належать до прихильників Ворога, підготовленими. Набагато краще було б для нас, якби всі людські істоти помирали в дорогих приватних лікарнях серед лікарів, які брешуть, медсестер, які брешуть, друзів, які брешуть, як ми навчили їх, обіцяючи вмираючому життя, запевнюючи його, що хвороба виправдовує будь-яке потурання своїм слабостям, і навіть (звичайно, якщо наші працівники знають свою справу) ставлячи перешкоди священикові, щоб той не розкрив хворому його справжній стан! А які руйнівні в нашій роботі постійні думки про смерть, котрі так посилює війна. Один із найвипробуваніших засобів — заохочення до самовдоволеної буденності — виявляється недієвим. Під час війни навіть людська істота не може повірити, що вона житиме вічно.