Клайв Люїс - Листи Крутеня

У відповідь можна почути, що деякі набридливі людські письменники, особливо Бетіус /Воеthius/, вибовкали цю таємницю. Проте в інтелектуальній сфері, якої ми врешті-решт досягли в усій Західній Європі, ти не повинен цього боятися. Тільки вчені читають давні книги, а ми з ними так попрацювали, що зі всіх людей вони тепер найменш здатні набратися мудрості цим шляхом. Ми досягли цього завдяки впровадженню Історичної Точки Зору. Історична Точка Зору, якщо говорити коротко, означає, що коли вчений знаходить якесь твердження в давнього автора, то може поставити будь-яке питання, крім одного: «Чи правда це?». Він питає, хто вплинув на давнього письменника і наскільки послідовне його твердження, виходячи з того, що він писав в інших книгах, яку фазу в розвитку письменника чи історії розвитку людської думки взагалі воно ілюструє, як вплинуло на пізніших письменників, як часто його неправильно розуміли (особлива колеги цього ж таки вченого), який був загальний напрямок у його критиці за останні десять років і який «теперішній стан речей». Можливість розглядати давніх письменників як імовірне джерело знань, припущення, що їх творчість може вплинути на твої думки й поведінку — все це буде відкинуто як украй простодушні сподівання.

Оскільки ми не можемо постійно обдурювати всю людську расу, то дуже важливо відтяти кожне наступне покоління від усіх попередніх, бо там, де навчання допускає вільне спілкування між поколіннями, завжди існує небезпека, що характерні помилки одного можуть бути виправлені характерними доказами іншого. Але завдяки Нашому Отцеві й Історичній Точці Зору великі вчені тепер беруть з минулого так само мало, як і невіглас механік, який вважає, що «історія — це все балаканина».

З прихильністю твій дядько Крутень.

Мій любий Шашеню!

Коли я радив тобі не засмічувати свої листи нісенітницями про війну, то мав на увазі те, що я не бажаю одержувати від тебе досить таки інфантильні мудрування про людську смерть і руйнування міст. А оскільки війна справді торкається духовного стану підопічного, то я. природно, вимагаю від тебе про це повного звіту. Проте в цьому питанні ти, здається, надміру дурний. Так, ти з радістю повідомляєш мені, що є підстави чекати бомбових нападів авіації на місто, де мешкає твій підопічний. Це кричущий приклад того, на що я вже нарікав — твоєї готовності забути про головне у своїй миттєвій насолоді людським стражданням. Хіба ти не знаєш, що бомби вбивають людей? Чи не розумієш, що смерть підопічного — це саме те. чого ми хочемо уникнути? Він відійшов од світських друзів, за допомогою яких ти намагався загнати його в пастку; він «закохався» у справжню християнку і тимчасово став несприйнятливим до твоїх нападів на його цнотливість; усі наші спроби розбестити його душу виявилися безуспішними. Тепер, коли наближаються найбільші колізії війни, а світські надії пропорційно посідають дедалі менше місця в його думках: коли він цілком захопленні! своєю дівчиною і змушений приділяти своїм сусідам більше уваги, ніж будь-коли, і любить не більше, ніж сам міг сподіватися: коли він «не належить собі», як кажуть люди, і повсякдень укріплюється у свідомій залежності від Ворога, — він, безперечно, буде втрачений для нас, якщо його вб'ють сьогодні ввечері. Це так очевидно, що мені навіть незручно писати про це. Я часом думаю, чи не надто довго ви, молоді дияволи, стоїте осторонь, виконуючи свої обов'язки спокушування: чи нема тут для вас небезпеки бути враже ними почуттями й вартостями людей, серед яких ви працюєте. Вони, звісно, схильні вважати смерть найбільшим злом, а виживання — найбільшим добром. Але це тільки тому, що ми навчили їх так думати. Не піддаваймося нашій власній пропаганді. Я знаю, що здається дивним, капи твоєю головною метою сьогодні повинно стати саме те, про що моляться кохана підопічного і його мати, — його фізичну безпеку. Проте, так воно і є: ти повинен берегти його, як зіницю ока. Якщо він помре тепер, ти втратиш його. Якщо він переживе війну, то завжди залишатиметься надія. Ворог захистив його від тебе під час першої хвилі спокус. Але якщо ми зуміємо зберегти його живим, то час буде тобі союзником. Довгі, нудні, одноманітні роки добробуту або нещасть у зрілому віці — цілком придатна атмосфера. Бачиш, Шашеню, людям дуже важко наполегливо й повсякчас працювати для досягнення своєї мети. Буденність нещасть, поступове руйнування юнацької закоханості і юнацьких надій, німий розпач (який сприймається мало не з болем), спричинений постійним опором хронічним спокусам, які ми підкидаємо їм знову й знову; одноманітність, яку ми створюємо в їхньому житті, і невиразне почуття образи, з яким ми вчимо їх сприймати своє життя, — створює чудові можливості для того, щоб виточити його душу. Якщо ж, навпаки, його зрілі роки позначені процвітанням, то наша позиція ще більше зміцнюється. Процвітання прив'язує людину до Світу. Вона відчуває, що «знайшла в ньому своє місце», тоді як насправді — Світ знайшов у ній самій своє місце. Зростає її репутація, розширюється коло її знайомств, зростає почуття своєї значущості, збільшується на неї тиск усепоглинаючої й любої для неї роботи і утверджується в свідомості, що на Землі — вона удома, — а це саме те, чого ми добиваємося. Ти, мабуть, помітив, що молоді люди назагал менш несхильні помирати, ніж люди середнього й похилого віку.