Василь Рубан - Бережа

– Видно, там стоять нашi тарiйськi богатирi, про напасть-бiду не знаючи.

Приїздить вiн на заставу богатирськую, зайшов у курiнь до богатиря Дуная Русиновича, свого божатого, а богатирi пiд ту пору якраз обiдали.

- Хлiб та сiль, богатирi святороськiї!

Вiдповiв йому Дунай Русинович:

– А дивiться, наш славний богатир Вольга Всеславович! Сiдай з нами обiдати, хлiба-солi скуштувати.

Тут вставали богатирi на ноги дужiї, обiймали Вольгу, троєкратно чоломкалися, за обiднiй стiл побратима запрошували.

– Спасибi, богатирi-побратими божатiї! Не обiдати я приїхав, а привiз вiстi нерадiснi. Стоїть пiд Києвом ворог силою небаченою. Грозиться хан Калiн наш стольний город на сулицю взяти – спалити, киян-городян вирубати, дочок у полон забрати, а князя Володимира з княгинею Апраксiєю злою смертю скарати. Я приїхав до вас кликати з ворогом ратитися.

Вiдповiв йому на те Дунай Русинович:

– Не тi часи тепер, як за Великого київського князя Руса Дiровича, як сидiли ми, тарiйськi богатирi, бiля нього по праву руку, як громили ми пiд його знаменом орду аварську. Ця орда, яка зараз пiд Києвом, не рiвня тiй ордi, що насунула була на всю землю Українськую. Не станемо ми, Вольга Всеславович, коней сiдлати, не поїдем ми битись-ратитись за князя Володимира та княгиню Апраксiю. Великий князь стольно-київський ближчих князiв та бояр поїть-кормить i жалує, iз корсунськими попами по кутках перешiптується, а нам нема нiчого вiд князя Володимира. Не вмовляй ти нас, Вольга Всеславович, Володимирiв племiнничок.

Не до шмиги Вользi Всеславовичу тi речi прийшлись. Вiн сiв на свого коня доброго i поїхав до полчищ ворогових. Став вiн силу ворожу конем топтать, списом колоть, мечем рубать, булавою бить. Б'є-косить без втоми i вiддиху. А кiнь богатирський мовить до нього:

– Не побить тобi, Вольго, сили ворожої. к в хана Калiна могутнi богатирi i поляницi завзятiї, а в чистому полi виритi пiдкопи глибокiї. Як просядем ми в пiдкоп – iз першого пiдкопу я вискочу, i з другого пiдкопу я вискочу i тебе, Вольгу, винесу, а з третього пiдкопу я хоч вискочу, а тебе не винесу.

Тi речi Вользi не сподобались. Пiдняв вiн нагайку сирицьову i став приказувати:

– Ах ти, вовче м'ясо, трав'яний мiшок! Я годую тебе, пою та вичiсую, а ти хочеш мене згубити?

Тут просiв кiнь з Вольгою у перший пiдкоп. Звiдти кiнь вискочив i богатиря винiс. I знову став Вольга ворожу силу бить, як траву косить. I вдруге просiв кiнь з Вольгою у глибокий пiдкоп. I з цього пiдкопу кiнь з Вольгою вискочив. Б'є Вольга бусурман та приказує:

– Самi не йдiть, дiтям-внукам закажiть воювати землю Київську!

Тут просiли вони з конем у третiй глибокий пiдкоп. Його вiрний кiнь з пiдкопу вискочив, а Вольгу Всеславовича винести не змiг. Набiгли бусурмени коня ловити, та кiнь не дався, поскакав у чистеє поле. Тодi десятки богатирiв, сотнi воїнiв напали в пiдкопi на Вольгу – зв'язали, скували йому руки-ноги i привели в шатро до хана Калiна. Зустрiв його хан Калiн ласкаво-привiтливо, наказав розв'язати i розкувати:

– Сiдай, Вольго Всеславовичу, зi мною, ханом Калiном, за один стiл, їж, чого душа забажає, пий вина заморськiї. Я дам тобi дорогу одежу, скiльки хочеш дам тобi золота. Не служи князю Володимиру, а служи ти менi, хану Калiну, будеш ближчим князем-боярином.

Глянув Вольга на хана Калiна, усмiхнувся недобре та й вимовив:

Не сяду з тобою за один я стiл, не вгощатимусь твоїми стравами, не скуштую твоїх вин заморських, не треба менi золотої одiжi, не треба менi твого золота. Я не стану тобi служить! А я завжди буду боронить землю Троянову, буду битися за великий Київ – стольний град, за народ свiй український, за князя Володимира!

Зi словами цими з шатра вискочив. Розметав-розкидав сторожу з оковами, на високу могилу вихопився, свиснув по-богатирському. Тут прибiг до нього його вiрний кiнь. Скочив-вискочив Вольга на коня могутнього, розмахнувся залiзною рукавицею i сказав:

– Ти лети, рукавиця з правої руки, та впади на груди моєму божатому, могутньому богатирю Дунаю Русиновичу. Вiн про скруту мою здогадається. Став би я ясним соколом та полетiв у небо чистеє, а чи бистрим вовком, чи рибою, але ж не пiдуть вiд того вороги з землi рiдної. Треба менi зараз бути лише героєм землi Тарiйської, своєї батька-матiнки.

Вiдстiбнув вiд сiдла троковицького булаву шишастую i почав колошматити рать поганую.

Як упала залiзна рукавиця на бiлий курiнь, прорвала полотно бiлеє та й упала на груди Дунаю Русиновичу. Прокинувся Дунай Русинович, пiдняв рукавицю залiзну закривавлену, скочив на ноги проворнiї, закричав могутнiм голосом: